У мріях людства велика творча сила, у змаганню до ідеалу, навіть в самій думці про Ідеал в вже поча­ток його здійснення. Озарена легендами постать св. Юрія в символом відвічної мрії культурного людства про ідеальне лицарство, в змаганням до ідеалу люди­ни сильної, завзятої, відважної, готової до боротьби, на смерть і житті зі злобою світа а при сьому благородної, великодушної, чистої ділами і думками, свя­тої. Мрія про такого ідеального лицаря пронизує безчисленну кількість найріжнороднійших казок, переказів і оповідань, повістей ріжних народів, ріжнях країв, ріжнм часів. Мрія майже така давня як само люд­ство. Вона в ріжних добах культури являлася в ріжних постатях. Св. Юрій, се символ христіянської ідеї лицарства. Поганська сила і неустрашима відвага, получилися в особі сього лицаря з христіянською по­корою, самопожертвованням і святістю. Таким хотілоби новітнє людство бачити лицаря, воїна, жовніра. Хотілоби бачити — не се „людство”, що кровожадно ви­дирав одно одному всі засоби до життя, щоби загар­бати все добро для себе, щоби по трупах і могилах в безмежній зарозумілости двигнути понад всіх і вся своє самохвальне «я», тільки се людство, якого дух покищо хвилює десь в глибинах життя і немов ся жев­ріюча лява, просвітлює то тут то там і шукав нагоди, щоби покриваючу її кригу проломити, добутися на верх і поплисти широкою чистою струєю у майбутнє цілого буття. Ся глибока, підсвідома, в глибинах душ пиричаєна благородність прочував і знав, що вона тіль­ки побідою у важкім бою може сповнити своє призна­чення: видобути на верх правду, добро і красу й опа­нувати ними майбутність людства. Тому й постать, в який вона з черги на очах людства появилася, се не закаптуреннй монах, який втікав зі своєю святістю боязко перед зіпсуттям світа, а узброений панциром, щитом і списою лицар на буйнім коні в завзятій, самопевній боротьбі зі змієм.

Такою ідея добра від часів перших правдивих христіянських лицарів досі — до часу появи новітніх лицарів пластунів. Пласт перейняв патрона, символ, а разом ідею й обовязки сього давного, правдивого лицарства. Пласт перейняв також свідомість сього, що для благородності! духа муситься промостити дорогу в людство рішаючою боротьбою зі злом. Тому й слід пластунам дивитися на стать патрона усього пласто­вого уладу як на свого провідника, який сам силь­ний, узброєний і святий іде перший у бій зі злющим змієм і взивав усіх, — в кого в душі якась молодеча лицарська мрія, якесь бажання побіди добра, благородности, справедливости, краси, — до боротьби з усім, що злобне, дике, нелюдяне, гидке — у власнім єстві і в окруженню.

Пластунам треба в сей зазив невмірущнх ідей вслухатися й у зяву будуччини, вимріяну найкрасшими духами людства вдивитися — крізь гамір розбишацтва і жертвенної крови. Треба скріпити й узброїти і тіло і духа і всісти на доброго коня юнацького за­палу, щоби вибилися змієві понад голову, і треба нав­читися добре, ділити списою, щоби, коли прийдеться зі змієм зустрітися — нє схибити.

В день 6. мая 1925 р.

Українська Молодь мусить врешті усві­домити собі, що є дійсно будуччиною своєї Нації. Мусить зрозуміти, що саме вона має, і то може вже в найблищих днях, — пе­ребрати на себе весь тягар преважних завдань: не тільки загоїти всі рани на національ­ному орґанізмі — по болючих минулих невдачах та часах «руїни», але й вивести свою Націю на шлях величі і могутности.

Але, як-що ми не позбуде­мося наших особистих старих національних хиб та недо­стач, то і майбутнє не буде нічим різнитися від сумного минулого та ще може сумні­шого сьогодня.

Тільки ґрунтовне перевихо­вання нас всіх може бути запо­рукою, що виконаємо яке лід наші завдання, хотяй би були не знати як трудні та важкі.

Вінєтка Р.Лісовського
для пластового часопису «Молоде Життя», 1925 рік

Українська Нація живе в таких умовинах, що орґанізування виховної праці у потрібному нам напрямі — майже не­можливе. Школа не виконує згаданих за­вдань, бо є під впливом ворожих нам чин­ників. Одинока орґанізація поза-шкільного виховання, що цілковито відповідала нашим національним потребам — Укра­їнський Пластовий Улад — не має можливості провадити свою працю. Для Української Молоді остає тільки один шлях: самовиховна праця, що опирається на ідеольоґії Українського Пласту та ко­ристується його виробленими методами та засобами.

Одинока тепер українська пластова орґанізація — Союз Українських Пластунів Еміґрантів (СУПЕ) — до­кладає всіх зусиль, щоби за­держати живою традицію Українського Пласту, щоби да­ти можливість і найширшим кругам Української Молоді — черпати з тої правдивої скарб­ниці — для користи власної і своєї Нації.

Закликаємо всіх, кому не байдуже наше майбутнє, — стати поруч з нами до праці та помогти нам зробити доступ­ним пластове виховання, а де це натрапляє на перешкоди, то уможливити пластове самовиховання — для всієї Української Молоді, як мо­лодшої, так і старшої.

Рівнож і старших громадян закликаємо до пластової праці, — бо байдужі призначені на загибіль!

В Празі, дня 15. листопаду 1936.

(При нагоді 25-літнього Ювілею Українського Пласту.)

Ювілейна відзнака Пласту,
авторства Р. Лісовського

Кожному, хто причетний до українського скавтського руху, добре відома пісня-гімн “Цвіт України і краса”. Поряд з іншими національними гімнами вона відіграє чималу роль у вихованні української молоді. Без цієї пісні не відбувається жоден захід у Пласті. Під цю мелодію піднімається державний прапор. Урочистий гімн викликає в серцях пластунів гордість за свою організацію, формує патріотично свідоме нове покоління.

Ярославенко у формі Соколу. Світлина 1914 року.

У кожному пластовому співанику зазначено, що авторами цього гімну є Олександр Тисовський (слова) та Ярослав Ярославенко (музика). Ім’я Олександра Тисовського є добре знаним кожному пластуну. Адже друг Дрот є одним з основоположників Пласту, автором книги “Життя в Пласті”. Постать Ярослава Ярославенка також повертається нашим сучасникам. Його життя і творчість описані в статті Я. Михальчина, опублікованій у книзі “З музикою крізь життя” (1992), та книзі В. Лаби “Творець українських маршів Ярослав Ярославенко: життєвий і творчий шлях”. З дослідження В. Лаби дізнаємося, що прізвище композитора — Вінцковський, роки життя — 1880-1959. Його музичний доробок складає понад три сотні творів. В ньому опери “Відьма”, “Дівча з лілією”, “Над Дніпром”, оперети “Бабський бунт”, “В чужій шкірі”, музика до вистав “Лісові чари”, мішані, чоловічі та жіночі хори, пісні для шкільної молоді, солоспіви, марші, твори для духового оркестру, інструментальні п’єси. В. Лаба розповідає, що композитор був одним з активних діячів спортивного товариства “Сокіл”, цікавився іншими напрямками молодіжного руху. Його твори впродовж багатьох років друкувалися в українському музичному видавництві “Торбан”, та й сам Ярославенко був одним з його організаторів. У час зародження і розвитку Пласту великими накладами виходили популярні серед молоді пісенні збірники видавництва “Торбан”. Досліджуючи ці збірники, можна прослідкувати цікаву історію виникнення ідеї пластового гімну. На сторінках “Торбану” вперше побачили світ пластові композиції Я. Ярославенка “Пластовий марш” (відомий під назвами “В дорогу” або “Сонце по небу колує”) на слова І. Франка, видрукуваний 1913 р.,  та “Гей, пластуни! Гей, юнаки!” на слова С. Черкасенка, видрукуваний 1923 р.

Саме пластовий марш, що народився в перший рік існування організації, є досить цікавий своєю літературною основою. Це й наштовхнуло мене на думку провести докладний аналіз цієї музичної композиції. Цей твір є одним з кращих зразків франкіяни Я. Ярославенка.

Звернення композитора до творчості Каменяра було невипадковим. Адже Ярославенко і його родина особисто зналися з Іваном Франком. Батько митця був гімназійним товаришем поета. Сам Я. Ярославенко близько знав поета, а його дітей навчав спортивних ігор у товаристві “Сокіл”. Очевидно, дружні стосунки пов’язували його з Петром Франком, а тим самим поєднали його музичну творчість з пластовою тематикою.

Отож не дивно, що згаданий “Пластовий марш” був написаний саме на Франкові слова. Ярославенко використав вірш “В дорогу”, присвячений молодіжній мандрівці, організованій поетом у 1884 році. Чудова природа околиць Дрогобича, Борислава, гірські краєвиди Урича, Бубнища, Станіславова та Коломиї справили особливе враження на письменника і спонукали до написання цієї поезії, яка згодом увійшла до збірки “Давнє й нове”. За характером образів і поетичного вислову вірш нагадує закличний бадьорий марш. Твір набуває пісенних рис завдяки групуванню по дві строфи в заспів, а третій, шостий, дев’ятий повторюються як приспів. Оспівуючи велич і красу природи, автор порівнює життя з крилатим вітром, з невпинною річкою, з мандрівкою, яка манить своїми несподіванками і пригодами. Звучить заклик “скинути з серця трівогу, вільним повітрям дихнуть!”, братися до рішучої, наполегливої праці над собою в ім’я народу та України. Захопившись чудовою поезією, повною молодечого запалу та оптимізму, Я. Ярославенко створює прекрасну композицію, яка будить національно свідомі серця до боротьби за самоствердження. Так на сторінках “Торбану” з’являється музичний твір “Сонце по небу колує…”, назва якого взята з першого рядка Франкового вірша “В дорогу!”. Композиція написана у вигляді хору і має ще один заголовок “Пластовий марш”. Композитор адресував його юнацтву, яке зростає і виховується на засадах любови до Бога і України у Пласті. Ця музична річ існує у трьох варіянтах: для чоловічого, мішаного складів, а також як інструментальна п’єса для фортепіяно зі словами. Вони опубліковані Львівським музичним видавництвом “Торбан” у 1913 та 1926 роках.

Особливої уваги заслуговує варіянт для чоловічого складу, оскільки є найбільш доступним для юнацького виконання. Композиція створена у жанрі похідного маршу, який формує патріотичний дух, сприяє створенню єдиного бойового настрою. Цей піднесений характер твору досягається чотиридольним метром та темповим позначенням Marciale rigoroso (маршово, суворо). Тональність До-мажор надає йому святкових рис, а поєднання чітких четвертних з бадьорим пунктирним ритмом створюють ясний, оптимістичний настрій. Хор написаний у куплетній формі, яка є найбільш зрозумілою для дитячого сприйняття. У заспіві автор використовує дві строфи Франкової поезії. Вони утворюють період з двох речень по вісім тактів. Приспів витриманий у тому ж життєрадісному характері і написаний у формі шеститактового речення. Закличні інтонації мелодії легко запам’ятовуються, бо базуються на опорних звуках тонічного та домінантового тризвуків. А її фанфарні звороти підкреслюються висхідними стрибками на терцію, кварту, сексту. Подаємо хорову партитуру цієї музичної композиції.

Фактура твору — акордна. Вона чітко передає карбовану маршову ходу. Голосоведення виписано переважно інтервалами терцією, квінтою, октавою, що є властивим українській народній музиці. Тональний план хору допомагає глибше розкрити поетичне слово Каменяра. Друге речення заспіву модулює в домінантову тональність Соль-мажор, чим підсилює оптимістично-піднесений характер композиції та підводить до приспіву. Кульмінація твору припадає на слова “скинути з серця трівогу”. Композитор підкреслює її гармонією шостого ступеня та динамікою ff. Цей неспокій зникає в кінці хору при переході до основної тональності До-мажор. За допомогою простих музично-виразових засобів Ярославенко створив патріотичну, життєстверджувальну, повну енерґії композицію, яка є добрим поповненням репертуару юнацьких співочих колективів.

Ще один варіянт хору “Сонце по небу колує…” написаний для мішаного складу в тональності Сі бемоль-мажор. За гармонічною мовою та голосоведенням він складніший від попереднього і рекомендований до виконання досвідченішими колективами.

Привертає увагу “Пластовий марш” Я. Ярославенка для фортепіано зі словами. Це одна з оригінальних видозмін хорового твору “Сонце по небу колує…” Композиція написана у тричастинній формі. Інструментальний вступ в тональності До-мажор побудований на закличних квартових інтонаціях в мелодії та пульсуючому пунктирному ритмі. Все це підкреслене штрихом staccato. Фортепіянна фактура насичена подвійними нотами, октавами, а супровід переважно акордовий. Невелике Trio в Фа-мажорі приводить до вокальної частини п’єси, яка також витримана у згаданій тональності. У мелодії і в акомпанементі переважають чіткі, карбовані акорди. Кульмінація припадає на слова приспіву “Гей же в дорогу, в ясную путь”. На прикладі цієї інструментальної композиції новацтво і юнацтво може познайомитися з жанровими особливостями маршу.

Вищезгадані музичні композиції у час виходу їх у світ були дуже популярними серед молоді. Тому й не дивно, що саме хор “В дорогу” надихнув композитора Я. Ярославенка і творця Пласту О. Тисовського до створення пластового гімну “Цвіт України і краса”. Його мелодія і текст лягли в основу цієї вічно живої пластової пісні. Порівнюючи ці музичні твори, слід зауважити, що композитор трансформував знаний маршоподібний хор у величну урочисту пісню, додавши до неї дещо видозмінений текст. Автором тексту є О. Тисовський. Він створив свої поетичні рядки, присвячені Пласту, з яких виплила назва твору “Цвіт України і краса”. До них додав два перші куплети Франкової поезії “Сонце по небу колує” з деякими змінами. Про це автор зазначає у своїй книзі “Життя в Пласті”. Подібними засадами керувався і композитор гімну. Він вдало видозмінив маршову мелодію в урочистий гімн за рахунок зміни темпу на Maestoso (велично) та повністю відмовився від пунктирного ритму, застосовуючи рівні восьмі тривалості. Тональність твору — Соль-мажор. Ярославенко залишив куплетну форму з характерним заспівом та приспівом. Митець вжив терцове вторування теми, що є притаманним українському мелосу. Це й робить композицію доступною для масового виконання.

Вокально-хорові твори Я. Ярославенка є прекрасним виховним засобом, що формує духовну культуру пластового юнацтва. Патріотичні за змістом, вони виховують любов до України, до свого народу. Знання музично-літературної основи пластового гімну “Цвіт України і краса” дає можливість пластунам краще вивчити історію своєї організації, формувати національну свідомість кожного юнака та юначки.

Будь готовий! — це міжнародний скавтовий клич. Він значить: Будь готовий серцем і тілом, духом і практичним умінням. В ньому міститься і Велике Хотіння пластунів: те велике хотіння, що є батьком великих думок, великих діл, великих досягнень. І в ньому теж рівночасно велика реальна сила характеру, здоров’я й тугости, зручности рук, бистроти ума.

Клич «Будь готовий!» чітко пронизує цілу ідею пластування; Пластовий Закон дає йому зміст; пластун є його носієм; пластова метода його сповняє.

Будь готовий! — до чого?

Творити умовини для миру й доброї волі між людьми — таку далеку ціль бачив Бі-Пі;

«причинитись своїм малим життям на світі до будови великого Завтра» — пригадують американські скавти слова Лінкольна, свого славного президента;

«стояти твердо в боротьбі зі злом!» — каже наш поет.

А сам Пласт конкретизує це: Будь готовий сповняти свій обов’язок!

В тому суть пластової готовости і загальна ціль пластового виховання: дати світові й батьківщині людину обов’язку.

І знову питання: який це обов’язок? Пластова ідеологія і Пластовий Закон відповідають: це обов’язок супроти Бога, Батьківщини, Других, Себе.

«Присягаюсь своєю честю, що робитиму все, що в моїй силі, щоб:
бути вірним Богові й Україні,
помагати другим,
жити за Пластовим Законом і слухатись пластового проводу».
Правильник УПЮ т. 1.3.

В цьому порядку пластунських обов’язків супроти Бога, Батьківщини, других і себе — ми схильні відчувати неначе степенування їх ваги. Сприяє цьому й ідеалізм, що каже ставити Бога, добро Батьківщини і других перед себе. Але по суті, пластова система сперта на повній гармонії між цими обов’язками: вона все бачить цілість, що зложена з частин — окремих обов’язків. Без одної хоч частини немає цілости. І тільки в межах тієї гармонійної цілости ми — ясна річ — поставимо «себе» на кінець.

А в пластовому виховному шляху — навіть такий порядок: через одиницю до ближніх, до батьківщини, до Бога. Бейден-Пауел завжди це підкреслював. Він завжди бачив наперед юнака перед собою, потім мужа-громадянина, що виросте з нього, а далі й світ, який буде таким, яким його зроблять люди. Він хотів, щоб це був кращий світ щасливих людей.

Не раз уже в історії, а в останнє в т. зв. Атлянтійській Хартії — представники великих народів ствердили, що людина має природне право змагатись за своє щастя. Пласт пішов ще далі. Він просто поклав на юнака обов’язок йти до щастя і він вказує йому для цього найкращий шлях.

Бейден-Пауел залишив пластовому братству свій заповіт. В ньому каже він про це так: «Я вірю, що Бог посилає нас на цей світ, щоб ми були щасливі й тішились життям. Але щастя не приходить з багатством, з успіхом у карієрі і не полягає в пустому самовдоволенні. Одним із кроків до щастя є здоров’я і фізична сила; вона дасть Вам, юнакам, можливість бути корисними, а як станете мужами, користуватись повністю життям»…

Отож, з того становища, пластування вказує дорогу до щастя. Пласт, передусім, впоює в юнака глибоке розуміння щастя, те, що лежить у гармонії з Богом, у чинній службі укоханій Батьківщині, у помочі ближнім, в житті з природою, в пізнанні й відчуванні краси життя, в моральнім і фізичнім здоров’ї, в силі, в усміху.

Чинна пластова гра в новацькому чи юнацькому віці повна веселости, принади. Це її суттєва прикмета. Але цю свою прикмету вона передає грачам: вчить їх радости, усміху на ціле життя; вона є школою життєрадісности. Пластовий Закон, пластові проби, вмілості чи вправи виробляють у пластуна прикмети, що — на нашу думку — становлять про щастя людини, а цілий впоєний спосіб, «стиль» життя пластуна, пізнішого громадянина, творить умовини для здобування й відчування успіху та щастя. В тому щасті — я сказав би — синтеза, або сума всього того, що Пласт дає пластунові на тепер і на ціле життя. З того випливає основна риса його відношення до світа: життєрадісність.

Давно колись здригнулася земля,
І застогнали, затремтіли сині гори:
На Божий мир страшна змия
Посунула із темного ізвору.

Жахнувся світ і впала німа тиша,
В очах потвори – дика каламуть,
І чорна паща – вогнем смерті дише
– Невже творіння Бога пропадуть?

Та Бог почув благання молитов,
Послав на землю лицаря святого:
Ворожу силу Юрій Змієборець поборов –
Поцілив списом щезника лихого.

І нині перед образом старим,
Де лицар юний злого змія побиває,
Шепочемо: о Юрію, дай сили тим,
Що України волю здобувають!

Народився він 24 грудня 1876 р. у Новому Бузі, Миколаїв­ської области (Херсонщина), в селянській ро­дині. Там закінчив Сп. Черкасенко народню шко­лу і здобув середню освіту в російській учи­тельській  семінарії.

Спиридон Черкасенко

В 1895 р. займає Сп. Черкасенко посаду учителя на шахтарських селищах Донбасу, де. виступає самовпевнено, точно за вказівками своїх учителів із семінарії і розмову веде “только на літературном язьіке” (тобто по-російсько­му — Редакція). Але тут переконується він, що діти його не розуміють чи не хочуть розуміти. Бачить, що тут є більшість українців, які гово­рять точно такою мовою, якою говорять і там дома у його батьків. Щойно тепер бачить цей глибокий антагонізм між авдиторією семінарії та практичним життям учителя на селі. Настає у житті Сп. Черкасенка період роздумування, період тяжких вагань.

Це вагання нарешті розрішив один щасли­вий випадок. Одного дня зайшов Сп. Черкасен­ко до хати одного із своїх учнів. Коли так роз­дивляється по хаті, нараз впадають йому у вічі дві книги,   що  лежали  на   шафі.  За  дозволом батька свого учня, бере ці книги в руки і пере­глядає їх. Одна була “Кобзар” Тараса Шевчен­ка, а друга — “Збірник поезій” М. Чернявського. Позичив він ці книги додому, де з великим за­цікавленням кілька разів ці книги перечитав і був дуже здивований, що “простою мовою” мож­на творити такі високо мистецькі твори. Та ще більше був здивований тому, що упродовж кіль­кох років ні один з його учителів ні разу не зга­дав імен цих двох великих поетів, що могли на­писати такі оригінально клясичні поезії. Цих двох книг вистачило для того, щоб серце ук­раїнського селянського сина почало знову бити ритмом його народу.

За кілька років після того, переходить Чер­касенко учителювати до Донбасу (Юзівські Рудники), де крім праці у школі він з ентузїязмом студіює українську історію, літературу, фолкльор та культуру взагалі. Він докладно перестудіював твори М. Костомарова, П. Куліша, І. Нечуя-Левицького, Марка Вовчка та інших українсь­ких письменників та поетів. Черкасенко стає обуреним, що наші вороги сміють твердити, що наша мова не надається до нічого.

Із такими поглядами зосереджує Сп. Черка­сенко круг себе українських селян і робітників та познайомлює їх із славним минулим свого народу та його високою культурою. Ця праця з народом тішила його і люди собі його полю­били. Така праця учителя з народом царським поліцаям не дуже була до вподоби. Напередо­дні революції в 1905 р. переведено у Черкасенка домовий обшук, його арештовано і нарешті звільнено з посади. Але його радо приміщує у своєму театрі Микола Садовський як культур­ного референта та касира.

Із прибуттям до Києва, Черкасенко, крім праці в театрі, стрімголов кидається у вир тодішнього культурного і національного життя. Тут стається він щирим співробітником газети “Рада”, а крім того ще співпрацює в редакціях інших українських журналів, у яких містить свої оповідання, вірші та інші публікації. Само­стійні збірники Черкасенка появляються щойно у 1909 р., а саме — збірник поезій “Хвилини”, а після нього цикл оповідань “На шахті”. Тоді знову його засуджують, але поет уже загарто­ваний революціонер, лицар без страху. По ви­ході із тюрми ще з більшою енергією реагує на кожну подію свіжим враженням, які підписує — П. Стах, Провінціал чи іншим псевдонімом. У цьому часі були написані і його найславніші тво­ри: “Казка старого млина”, “Про що тирса ше­лестіла” та інші. Велику заслугу перед батьківщиною він здобув за створення Т-ва “Україн­ська Школа”, яке під головуванням Софії Русової видавало підручники всіх дисциплін. Сам Черкасенко в рамцях цього Т-ва видав кілька підручників і так само редагував єдиний тоді педагогічний журнал “Світло”.

***

Коли в 1922 р. Спиридон Черкасенко опи­нився в Ужгороді на Закарпаттю, то знову, як колись у Києві, починає свою кар’єру в театрі М. Садовського. Разом з Марійкою Підгірянкою видають тут для шкільної молоді популярні жур­нали: “Пчілку”, “Віночок” та “Наш рідний край”. Ці часописи були на високому культурному рів­ні і відіграли основну ролю в освідомлюванні молоді Карпатської України.

Другим зліва сидить С.Черкасенко. Редакційна колегія газети «Рада» – єдиної щоденної української громадсько-політичної, економічної і літературної газета українською мовою у Надніпрянщині у 1907-1914 роках

Крім того, Сп. Черкасенко ще співробітни­чав у пластових журналах — “Пласт” та “Ват­ра”. До цих журналів він не тільки що написав кілька оповідань та віршів із пластового життя, гле тут він помістив і низку перекладів зі сві­тової скавтової літератури, особливо популя­ризував твори Т. Ернеста-Сітона. Тут він ство­рив і опублікував так добре всім пластунам ві­дому пластову пісню, так званий “Гимн закар­патських пластунів” — “Гей, пластуни! Гей, юнаки!..” Написав і кілька п’єс для пластунів та української молоді взагалі: “Вечірний гість”, “Лісові чари” та інші. Багато творів із пласто­вого життя поміщав і в “Студенському Вістнику” в Празі, в якому пл. сен. Михайло Бажан­ський редагував окрему Пластову Трибуну.

І так уже многранна діяльність Спиридона Черкасенка поширюється ще на дальшу політичну і культурну ділянки.

Роки 1938-39 були особливо для Сп. Черка­сенка роками повних контрастів та життєвої трагедії, що глибоко врились у чутливе серце ук­раїнського лірика і скорочували його і так уже знівечене життя.

Смертельний удар в його серце був вціле­ний  15 березня  1939 р., коли  мадярські гонведи, що пішли тоді на збройний підбій посталої тоді карпато-української держави, закатували тисячі українських героїв, між якими був і єди­ний син Спиридона Черкасенка.

За 10 місяців, після цієї трагічної події, не стало й великого поета. Помер 18 лютого 1940 році  в лікарні у Празі і був похований на православному відділі Ольшанського цвинтаря.

Спиридон Черкасенко був щирий патріот свого народу і до останнього зідхання працював для нього. Був то дійсний муж праці, правди­вий каменяр. Ми збережемо його світлу пам’ять найкраще тим, коли його цінні твори буде­мо читати з такою любов’ю, з якою їх великий поет і письменник писав!

Будь готовий! – Не можеш знати, коли яку задачу прийдеться тобі виконати – для того кождої хвилини будь на все готовий, як ця звірина, що безвпинно глядить кругом себе, сторожить уха, втягає носом воздух, слідить за всім, що моглоб її грозити небезпекою, готова кождої хвилини до оборони.

Будь і ти все готовий до оборони, але будь готовий і до виконання цих обовязків, які на тебе вкладають твої пластові закони.

Ця готовість, це бистрота, що є першим, головним кличем Пласту, це справність тіла, – отже мязнів і життєвих органів і духа, отже чинностей мозку.

Подані тут вказівки мають саме на меті розбудження та скріплення справности чинностей мозку.

На першім місци цих чинностей стоїть память, могутня сила в життєвій борбі людини.

Славні великі мужі всіх часів і націй відзначувалися бистротою памяти і цему дарови природи завдячували у великій мірі свою духову силу.

Символи гасла СКОБ!

Правда – чоловік приносить вже з собою на світ більше або менше бистру або лиху память, але так як слабі мязи, як що вони здорові, можна відповідною поживою та розумним постепенним вправлюванням скріпити, так також бистрота памяти – якщо причина її ослабленн не лежить в органічній хибі або недузі мозку – дасться в значній мірі збільшити систематичними розбуджуванням та вправлюваннм чинностей мозкових клітин.

Хоч як воно дивним здається, все таки лишається правдивим, що цивілізація зі штукою читання і писаня приносить людині шкоду для її природної бистроти памяти.

У людей, що не вміють читати і пистаи, або у яких ця штука задля малого вишколення та недостаточних технічних середників находить лише мале практичне примінення, память значно більше чутка і справна, чим у людей, що цею штукою, виробленою технічно до досконалости, вповні володіють. Це ясне і природне.

Такий мешканець африканської путині або американської прерії та азійського степу, або хочби й наш бідний неграмотний мужик, може все, що протягом життя бачить, чує та проживає, лише в памяти записати і лише з памяти дальше переказати, підчас коли людина цивілізована й образована не має конечної потреби непружувати память, бо може все, що хоче задержати в памяти і передати до відома инших, точно записати і в письмі на віки утревалити.

Тимто діється, що людина письменна письмом заступає працю памяти, а ця невправлювана лінивіє і слабне.

Розуміється, що для вдержання або скріплення бистроти памяти не пожертвуємо всіх цих инших превелеких користей, які дає нам знання туки читання і писаннч; противно, мусимо старатися присвоїти собі цю штуку в якнайбільшій досконалости. Але не належить уживати її без потреби, для самої вигоди замість памяти, бо вскорі станемо її невільниками і не зможемо без неї обійтися, так як слабі мязи хворого або старця не можуть обійтися без помочи палиці яко підпори.

Коли отже хочеш вдержати память свіжою або скріпити її бистроту, не привикай до записування всего і до невільничого користування у всім своїм записником, а противно, учися задержувати все, що бачиш і чуєш та що тобі треба знати, в памяти або – як звичайно кажемо – „в голові”.

Необхідним до цего є зосереджування уваги на все, що дорогою змислів доходить до нашої свідомости і що мозок наш має задержати, а саме на це, що передає йому зір і слух.

Треба вправлюватися глядіти на все і слухати всего, що нам треба запамятати, уважно, себто бистро, з гадкою й волею задержати його в памяти.

Коли отже хочемо запамятати це, що хтось говорить, мусимо не тільки (як це дієся звичайно при записуванню) чути, й то точно чути поодинокі слова, але ще бачити і рух уст і вираз очей та чертів лиця і ілюструючі мову рухи тіла, щоби вхопити цілість і зміст висказуваних гадок та щоби до нашої свідомости перейшли не поодинокі слова, а гадки і зміст бесіди в цілости і відбилися там неначе на фотографічній плиті виразно й точно.

Таксамо, коли маємо запамятати щось написане, мусимо зосередити увагу в рівній мірі на зовнішну форму, себ-то на висказані тими словами гадки письма; длятого великим улекшенням для задержання в памяти письма є, коли його відчитується голосно та зі зрозумінням другій особі або таки собі самому.

Мірою такого уважного слухання або читання буде, коли зможемо це, що почуємо або відчитаємо опісля якнайточніше з памяти повторити. До цего „репродуковання” треба память якнайпильніше постепенно вправлювати, а це вправлювання рівнозначне з раціональним виучуванням „на память” зі слуху і з письма, яке є найліпшим „тренінгом” памяти.

Отже виучуймо на память в поданий тут спосіб при кождій нагоді все, що під яким небудь оглядом може бути корисним або хочби лишень інтересним, чи його чуємо чи читаємо, чи це проза, поезія, музика, чи це більша в одну цілість обнята скількість гадок чи лиш одна гадка для себе, фраза, сентенція, цитат і пр., чи при нагоді шкільної науки чи позашкільної лектури, гутірки, забави, сходин, обходів і пр., навіть при нагоді розривок та прогульок.

Часто лучається, що бистрота памяти вироблюється вже з природи одностороноо, себ-то лише в певнім означенім напрямі. Говоримо тоді про память локальну, що вяжеться з місцем певного змислового вражіння, память фізіогномій або осіб, память чисел, імен і т. п.

Кого природа обдарувала такою – сказатиб – спеціяльною памятю, цей має легкий спосіб поширення цеї природної бистроти памяти через лучення тих змислових вражінь, які лекше врізуються в його память, з усіма иншими. Так прим. хтось, що бистро памятає місце, де щось чув або бачив, потребує лише відсвіжити в памяти – неначе викликати „перед очі” – це місце, щоби рівночасно пригадати собі це, що там чув або бачив. Коливін отже схоче задержати в памяти якенебудь змислове вражіння, то треба йому це вражіння лише свідомости тісно і живо получити а місцем, де воно зродилось, – на прим. якусь перечитану в книжці гадку з місцем, де вона в книжці на даній сторінці находиться. Те само дається відповідно примінити до всіх инших „спеціяльних” памятей.

Зокрема вражіння зору врізуються в память з більшою легкістю, ніж инші. Тому значним улекшенням для запамятання чогось написаного є, коли поодинокі маркантні слова та цілі фрази, що творять неначе стовпи або рами, в які вбудований зміст писання, при нагоді читання і – сказатиб – проковтування мозком назначимо, отже підчеркнемо на переміну кількома ріжними барвами, які що певний відступ, н. пр. Що сторінка, можуть знова повтарятися. В цей спосіб лучимо приступнійші  для памяти вражіння зору (поодиноких барв) з перечитаними словами і їх змістом, який лекше відновиться в памяти, коли в дусі викличемо перед очі почерзі та в тім самім виді (порядку) образ поодиноких барвних черт. (Таким самим помічним способом, опертим на лученню вражінь є приміром загально звісне і уживане звязування вузлика у хустинки до носа).

Як із цього, що було сказано, слідує, памятати щось, значить: задержати якесь змислове вражіння в свідомости, „в голові”, та вміти відновити його в свідомости після волі або потреби (пригадати собі).

Це довільне відновлення минулого вражіння зовсім не є річю так легкою, як здавалобся; є це окрема здібність, якою не кождий мозок в однаковій мірі обділений і яку знова треба відповідно вправляти, коли мається її скріпити або донести до досконалости. При цьому треба знати, ощ природні границі цеї здібности у чоловіка сягають дуже далеко, бо на основі дослідів науки аж до першого року життя, значить, чоловік протягом життя може памятати і пригадати собі змислові вражіння ще з першого року свого життя.

Подаю одну таку вправу, яка саме має на меті вироблення здібности репродукування пережитих вражінь.

Іде о це, щоби кождого дня в означеній порі, прим. вечір в ліжку перед заспанням, зосередити на кілька хвилин гадки в цім напрямі, щоби йдучи гадками взад від цеї хвилі пригадати собі якнайточніше.

Коли поглянемо на мапу то побачимо, що галицька Україна має для туристики дуже щасливе географічне положення.

Вздовж цілдого краю тягнуться чудові „сині Карпати”, як каже федькович.

Ціла придніпрянська Україна не має гір, хиба далеко на сході часть Кавказу і полудневу часть Криму, обі ці области о етнографічно мішанім населенню.

Так отже наші Карпати мусять стати головним туристичним тренером Соборної України.

Та крім гірської туритсики маємо у нас по цілій Україні, а з окрема в Галичині, чудові місця до так званої плоської туристики.

Якже ж нам братися до туристики і як її у нас, дома, виконувати?

До основних обовязків кождого громадянина, а з окрема кождого Пластуна належить знання і любов Вітчини.

Що ви любите свій рідний край, цього я певний, та чи любите ви його лише любовю вище згаданого Гуцула, чи радше любите його, як лицарі Краси, ще й любовю того, що для краси і знання наражує життя?

Бо любити можна лише це, що добре знається. А чи знаєте ви свій край?

З жалем приходиться мені за вас відповісти, що ні.

А карй цей чудовий! До нас приїзжають всякі чужинці, любуються красою наших гір, красою наших краєвидів, церквей, красою всіх цих річей, для яких ми самі не маємо належитого зрозуміння.

Так приміром у всіх польських підручниках найдете признання, що Східна Галичина куди краща від Західної. І воно щира правда, лиш вона нам не знана, бо ми її не бачимо.

Ви з часта читаєте про красу Вененії, про Татри і Закопане, а чи багато ви вже читали про нашу Чорногору і Горгани? Ви читали вже певно про „Морське око”, але про „Несамовите-озеро” – або про „Шибене-озеро” в нашій Чорногорі, та про багато инших прегарних озер ви нічого не знаєте. Вас вчать по школах про світової слави печеру в Постойні (Adelsberg) в Країні з її сталактитами, а не вчать вас нічого про наші славні печери в Кривчу і Більчу золотім, в повіті борщівськім, повні лабіринтів і коридорів з кристалічного гіпсу і алябастру, які тягнуться милями, а яких доси ніхто з наших людий не прослідив, але з яких може до 40 скринь всяких дуже гарних і важних збірок вивезли чужі люде до Кракова, куди впрочім помандрувала також найдена 1898 р. в ріці Збручи славна на всю Славинщину статуя бога Святовида. А чи бачили ви вже славні скали в Бубнищу, Розгірчу і Уричі, тисовий ліс в Княздворі коло Коломиї, кедрові ліси в Горганах, степ Панталихи і тисячі инших подібних творів природи, чи чули ви про них? Чи чули ви про цвіт „омегу”, що росте лише на нашій чорногорі, а якого непостидалабися ніяка оранжерія, або чи знаєте ви, що це таке „жереп”?

Йдім ще дальше! Хто з вас не чув про водопад Ніягари? А чи багато з вас бачили водопад Манявки, Бухтовець, Громітний, Жонки, водопад Пруту під Говірлею і в Яремчу?

Хто з вас чув вже коли про гейзер недалеко Шкла біля Яворова? І таких запитів можна поставити тисячі.

Але мало цього, бо чи знаєте ви приміром хочби й це, як називається найвищий верх нашої Чорногори?

Тут вже певон обиджені скажете, що таких знаєте це, бо це й в шкільних підручниках написане.

Та я вам скажу, що ви й цього не знаєте, бо цей верх у всіх майже книжках названий „Говерлею”, хоч він по правді називається „Говірля”. – Правда, з книжок цього вам не навчитися! Але колиб ви були на долині під говірлею в часі, як горою йде вітер і буря, ви почулиб, як Говірля гуде, шумить, а газда, що пасе вівці на полонині, сказавби вам, що вона „говорить”.

Та це лише дрібний доказ нашого загального незнання рідного краю, бо у військових мапах находимо і присвоюємо собі тисяці таких перекручених назв! Ось вам ще одна:

Над Космачем є гора Пожеретуль; так зветься вона з румунська, та на мапах вона означена з польська як „Boze ratoj”.

Ізза недостачі місця годі мені над цим ширше розводитись, тому лише загально скажу, що кождий наш присілок, кожде село і містечко, має щось цікавого. Треба одначе за цим пошукати і на цьому розумітися, бо та сама річ, яка в одному місци є найвизначнішою, є може зівсім незнакомою і цікавою в усіх инших місцях.

Надходять вакації, ви переведіть їх під кличем прогульок и краєзнавства.

Хто з вас може, нехай іде в гори, хто ні, хай робить прогульки у своїй найблищій околиці, а кождий найде тисячі і тисячі чудових річей.

На одно одначе памятайте, а саме що прогулька сама собою не є цілію туристики і не вистарчає, а з кождою прогулькою слід лучити краєзнавство.

Та краєзнавство, це дуже складне знання: історія, ґеоґрафія, етноґрафія, археольоґія, ґеольоґія, архітектура, мистецтво, всі галузи наук природничих, і богатьох инших складаються на поняття краєзнавства.

Отже збирайте на прогульці все, що вам попаде в руки, всякі мінерали, мотилі, грущі і инші комахи, всякого рода зілля, всякі предмети людового здібництва (писанки, вишивки, мережки, гафти, килими, вироби гончарські і кафлярські, домашні знаряди всякого рода і пр), всякі старі книжки і образи і пр. і пр.

За старими річами шукайте по старих людях, по дзвіницях і церковних піддашах. Хто може нехай робить світляні знимки краєвидів, старих церквей, дзвіниць, кплиць, хрестів, домів, могил, скель, хат, сільських типів в народних одежах та всяких памяток.

По можности збирайте по два-три окази; оден оден задержите для свойої збірки, а  прочі віддасте до пластового, або якого иншого нашого музея.

Досліджуйте і записуйте точно місцеві назви гір, верхів, піль, урочищ, городищ, цвинтарів, та пр., а з усіх прогульок ведіть точні записки (дневнички).

Як поводитися на прогульках, найдете описане в книжці Дра О. Тисовського „Життя в Пласті”, а що й як треба збирати, подане в книжці Дра І. Свенціцького: „Про музей і музейництво”.

Коли підете такими прогульками по Краю раз і другий і третій, вмить зродиться у вас замилування до цих прогульок, та бажання пізнавати що раз нові околиці, і ви самі не спостережетеся, коли станете правдивими спортовцями-туристами. Щойно тоді зрозумієте, длячого люде ходять по недоступних скалах, та вибирають собі найтящі стежки і бездорожжа шукаючи за красою.

В українській частині Галичини, нема таких гір, де грозилаби небезпека для життя. Всеж таки куданебудь йдемо, треба нам памятати про своє здоровля. І ще одно: вибираючись шукати за красою, поступайте розумно і обережно, щоби якій злій людині не дати приводу до вряження вам пакости а то й шкоди.