Українською національною емблемою є тризуб, який має дуже давню свою історію, традицію й значення. Генезу тризуба на Україні тяжко устійнити.

Відомо є, що в грецькій мітології тризуб був символом могутности та сили над морями, морськими хвилями, що їх богом був Посейдон. Подібну функцію в стародавній римській літологічній історії сповняв бог Нептун. За німецькими джерелами тризуб мав би нагадувати голуба, що злітає з неба, як символ Святого Духа. Французькі дослідники пояснюють тризуб, як знак свободи. Деякі з російських вчених вважають, що тризуб це сполучення двох літер «В» та «О» і є зображенням двох імен славних київських володарів: св. Володимира та св. Ольги.

Дехто інтерпретує тризуб як символ старохристиянської традиційної церкви, або «порталу», тобто головного входу до храму, або як знак влади візантійських цісарів.

В українській мітології (переказ) тризуб був символом «охорони від злого» (Закарпаття, Гуцульщина), «доброї сили», хоробрости, відваги. Тризуби, як пам’ятки староукраїнської культури, збереглися в різних видах досі по всій майже території України, маючи, в залежності від околиць — земель України, своєрідне пояснення чи значення.

Відомий тризуб також і в Скандинавії, Шотландії й Данії (М.А. Таубе), його відкрито на старому варязькому мечі та на нагробній плиті шведського короля св. Еріка, який володів Швецією між роками 1150-1160 та був династично споріднений із Рюриковичами у Київській Державі.

Українські й чужоземні науковці, як: Михайло Грушевський, М. Міллер, М. Андрусяк, чи П. Раулевен, А. А. Ільїн й інші догадуються, що тризуб прийшов в Україну первісно із Візантійської Імперії, через грецькі, тобто візантійські колонії Пантикадей, Ольвію, Херсонес та інші, які находилися в IX-X ст. на північному побережжі Чорного (в ті часи Руського) та Озівського (Сурозького) морів, тобто на сучасному Примор’ї України між гирлом р. Дунаю та гирлом р. Дону. Саме тут, на території Босфорського чи Понтійського царства (122−261), витискано тризуби на місцевих монетах.

Можливо, що тризуб принесли із собою в Україну й скандинавські варяги, які допомогли староукраїнським племенам з’єднатися в один, тоді більш модерний державний організм із династією Рюриковичів, хоч в т.зв. Луговій Могилі біля Олександрівська на Запоріжжі знайдено бронзовий тризуб походження ще з ІІІ−IV століття по Христі.

В Україні, на початку її державного життя, виступав, як родова емблема Рюриковичів, двозуб, що його пізніше замінив тризуб.

Першу вістку про тризуб в Київській Державі маємо в болгарськім літописі Манасії із XІV століття. В цьому історичному творі зображено малюнок староукраїнського лицарського відділу князя Святослава Ігоровича Завойовника (957-972), в час його воєнного походу на Візантію, коли він переходив із своїми воїнами через територію Болгарії, облягаючи болгарське місто Доростол 97І року. Дослідники здогадуються, що князі воїни мали списи, із тризубцями в закінченнях.

Як династичний знак, тризуб став державним гербом в X-ХІІІ століттях. Тоді тризуби з’являються на київських староукраїнських срібних та золотих монетах — гривнях, — князя св. Володимира Великого (980−1015), та його наслідників: князя Святополка Окаянного (1015−1019), Із’яслава І (1054−1078), Ярослава Мудрого (1019−1054), Мстислава І Хороброго Тьмутороканського (987−1036), Святополка ІІ Із’яславича (1093−1113), Великого Князя Володимира Мономаха (1113−1125) та інших. Не можна поминути й факту існування в цьому часі й двозубів за князя Всеволода І (1019−1093), князя Всеволода ІІ (1139−1146) Ольговича.

Були тризуби також на печатках Київської княжої держави, зокрема на печаті при акті договору із греками 944 року за володіння на київському троні князя Ігоря (912−945). Є тризуб і на намогильній плиті французької королеви Анни (1051−1062) — дружини французького короля Генрика І (1008−1061 ) — яка була донькою Ярослава І Мудрого. Можна бачити тризуби й на старих церковних керамічних плитах храму столичного города Києва: Десятиної Церкви (986-995), та в церквах Чернігова, Остера, Володимира Волинського, а теж на стінах княжого замку в Гродні, як рівно ж на тогочасній зброї та на рукописах, та інших предметах — княжих перстенях, поясах, тощо.

Після упадку великокняжої Київської Імперії в половині ХШ ст. (біля 1240), коли татарський хан підкорив собі майже всю центральну територію України, інші території Руси-України — Галицько-Волинські, сформовані в окрему для себе державу на чолі із династією Ростиславичів, після Романовичів, вживали своїх гербових родових знаків аж до початку XIV ст.; згодом виник в Галицько-Волинській Державі новий державний герб — лев, відомий на державних печатях королів Лева (1264−1323) та Андрія (1308−1323), Юрія ІІ (1323−1340) та Володимира Опольського (1372−78). Хоч до Волинсько-Галицької Держави належали були й частини Київської Руси (по р. Дніпро), все ж таки гербом Держави був далі лев, а не тризуб.

Упадок Галицько-Волинської Держави 1349 року та бездержавний період України аж до 1648 p., коли постала зовсім нова формою правління й соціальним виглядом держава, (аж до 1764 p.), державним гербом була постать козака, а не лев та тризуб.

Щойно із конституційною перебудовою Австро-Угорської монархії (в половині XIX століття), коли українці, як і мадяри, чехи, поляки та хорвати, створили 19 квітня 1848 р. своє національне представництво Галицьку «Головну Руську Раду», встановлено національним гербом за історичною традицією галицької державности з XIII- XIV сторіччя золотого лева на синьому полі. Тоді теж прийнято національний синьо-жовтий прапор та національний гимн.

Відродження старої державної емблеми та нав’язання до традиції Велико-Княжої (королівської) доби було великим осягом тогочасної (1848) політичної думки підавстрійських українців під Австрією.

Цей почин галицьких українців мав вплив і на конституційне встановлення державного герба Західно-Української Народної Республіки, як наслідника Галицької Держави ХІІІ−XIV ст. Дня 3 січня 1919 року встановлено та законом оформлено герб цієї Республіки — золотого лева на синьому полі, нав’язуючи до історичних постанов першої галицької політичної репрезентації в Австрійській Монархії 1848 року.

На Центральних і Східніх Українських Землях одначе, уряд Української Народної Республіки, спираючися на основній клясі українського народу — селянстві, вважав необхідним створити національний герб українського народу такий, який символізував би якраз хліборобський найчисленніший стан усього народу.

Одначе, були й прихильники і серед урядових і наукових кіл встановлення герба України за історичною традицією. Для остаточного вирішення цього питання створено при українському уряді спеціяльну геральдичну комісію під головуванням проф. Д. Антоновича для виготовлення проекту національного прапора та герба.

Члени геральдично-прапорної комісії висунули п’ять проектів для майбутнього державного герба України. Перший проєкт давав під розгляд герб Київської Землі й Роду Князів Мономаховичів — Архистратига Михаїла із піднесеним угору мечем перемоги. Другий проєкт пропонував герб Війська Запорозького — козака з мушкетом, як останній герб незалежної Української Держави з доби Козаччини. Третій проєкт був взорований більше на французькому гербі, тобто на синьому полі мала бути зображена декоративно золота літера «У» для офіційної назви країни «Україна», або літери «УНР» для офіційної назви новоповсталої держави «Української Народної Республіки». Четвертий проєкт давав під розгляд блакитний щит із тридцятьма золотими зірками для тридцяти історичних земель України, згідно з новозапроєктованим адміністративним поділом України (за пропозицією М. Грушевського), що був затверджений згодом законом. Останній проєкт нагадував герб З’єднаних Держав Америки.

Останній проєкт проф. М. Грушевського зображав на блакитному полі щита золотий плуг, як «символ творчої мирної праці в новій Україні…»

На тему цих проєктів проф. М. Грушевський написав в листопаді 1917 р. окрему, дискусійного характеру, статтю на сторінках «Народної Волі», висловлюючи свої думки на вище згадані та свій проєкт.

І дійсно, із усіх так би мовити неісторичних проєктів герба, герб проф. М. Грушевського заслуговував ще на найбільшу увагу та мав бути затверджений остаточно весною 1918 року.

Та все ж таки і цей проєкт не був прийнятий остаточно, а це завдяки д-рові І. Іванцеві (членові Геральдичної Комісії при Головній Команді Леґіону УСС 1914−18 pp.), який зимою 1917 року − 1918 року перебував в російськім полоні.

Цей, дізнавшися про проєкт герба із плугом, негайно написав обґрунтованого науково, протестуючого листа, якого переніс через фронтову лінію до Києва в Геральдичну Комісію при Українській Централ. Раді, хорунжий УСС Деркач. Тоді проф. Д. Антоновичеві прийшла ідея запропонувати на державний герб тризуб, як державний історичний герб Київської Держави з-перед 800 літ, доби найбільшої могутности України, в якому то часі в склад Руси-України входили всі українські (руські) землі. Таким чином тризуб став символом соборности України. Вибір тризуба на державний герб був подібним до вибору Головною Руською Радою у Львові 1848 р. за герб Західньої України знамени могутньої Галицько-Волинської Держави ХІІІ – XIV ст.

Прийнятий в грудні 1917 року Українською Центральною Радою державний герб тризуб зайняв своє перше і почесне місце на першому державному банкноті Української Народної Республіки —100 карбованців, виданому 24 грудня 1917 року.

Схвалено тризуб законом вперше фактично аж 18 січня 1918 року, як державну емблему на першому воєнно-морському прапорі Української Народної Республіки. Державний герб зайняв місце на блакитному полі національного прапора, при чому на середньому зубі герба було покладено хрестик, вміщення якого у гербі вимагало українське моряцтво через свою найвищу установу Українську Морську Раду.

Перший закон про український державний герб був проголошений формально 1 березня 1918 року, одначе не подано тоді точного опису цієї ж української державної емблеми. Сталося це щойно 22 березня 1918 року.

Державна емблема — тризуб був вміщений в оливковий вінок, як цього бажав проф. М. Грушевський у своєму проекті вигляду майбутнього державного герба. Оливковий вінок мав символізувати всенаціональне замирення й спокій.

Барви для українського державного герба взято із галицького краєвого герба, схваленого 1848 року.

Як нова державна емблема, тризуб був точно оформлений за вказівками проф. М. Грушевського, українським мистцем проф. В. Кричевським. Після виготовлення герба, його передано до загального державного та народного користування: на державних печатках, українських державних банкнотах, для поштових марок, для одностроїв українських збройних суходільних, морських та повітряних сил, дипломатичної та консулярної служби, виготовлення пашпортів, настінних таблиць. Тризуб уведено в цілу низку українських державних службових прапорів, запроектованих державною Геральдичною Комісією при Міністерстві Морських Справ (літом 1918 p.), зложеною з членів інших міністерств та державних установ.

Згідно з державним законом про воєнно-морський прапор України з 18 липня 1918 року стаття 1284, сказано:

«Національний прапор держави складається з синьої й жовтої горизонтальних смуг, в центрі якого міститься золотий тризуб з хрестом, висота якого становить півтора раза довжини його ширини».

Тризуб, як державний герб, був легалізований, як знамено на державних службових прапорах 18  липня та 17 вересня 1918 року державним законом, за підписом Гетьмана П. Скоропадського.

В законі з 18 липня 1918 року, крім опису українського воєнно-морського прапора, подано ще й опис державного герба, тобто тризуба з хрестиком на верхній частині середнього зуба герба. В законі про прапори дипломатичних представників Української Держави подано знову ж опис герба з хрестиком, як знамени, який мав бути введений у всі українські державні інституції в краю та закордоном.

Після упадку гетьманського уряду, тризуб, як державний герб, був надалі законно признаний новоствореним республіканським урядом України, найперше 3 січня 1919 року (число закону 10/1), за підписом Головного Отамана Військ і Фльоти УНР та Голови Директорії УНР — Симона Петлюри. Законом з 3 січня 1919 року фактично признано дотогочасний закон про герб та прапор, затверджений урядом Гетьмана Павла Скоропадського 17 вересня 1918 року. Державний герб мав далі мати хрестик на середньому зубі емблеми.

Одначе, вдруге проголошений закон про герб, як частину новооформленого воєнно-морського прапора Української Республіки 25 січня 1919 р. під числом закону 79/1, змінив дещо – вигляд герба. Новим законом з 25 січня 1919 року скасовано схвалений закон про прапор та герб з 3 січня 1919 року, таким самим гербом Української Держави став тризуб, але вже без хрестика. Таким чином, привернено старий вид герба України, затверджений законом Української Республіки 22 березня 1918 року. Новий закон про герб з 25 січня 1919 р. був проголошений у «Віснику Державних Законів УНР», у випуску п’ятому 1919 року.

Після проголошення Соборности Української Народної Республіки, тобто злуки Західньої Української Народньої Республіки із УНР 22 січня 1919 року, тризуб став гербом і для Західної Области УНР (Галичини, Буковини й Закарпаття) та був уміщений в краєвий герб Західньої України. Таку композицію тризуба з гербом Галичини (левом) та гербом Київщини (Архистратегом Михаїлом), можна бачити на поштових марках та повістках Західньої Области УНР (Галицької Держави) з 1920 року, (видані у Відні на замовлення тодішнього Галицького Уряду).

Конституційно тризуб був оформлений, як державний герб, у травні 1920 р. Всеукраїнською Національного Радою, згідно з артикулом 5-тим «Устрою Української Держави» та «Конституції Української Народної Республіки» (за редакцією д-ра Ст. Барана та І. Липи). В конституційному тексті сказано: «Державним гербом Української Держави є тризуб золотої барви на синьому тлі».

Другий раз український герб був конституційно оформлений «Правительственною Комісією по виготовленні Конституції Української Держави» 1 жовтня 1920 р. за ред. проф. О. Айхельмана. Згідно з «Проєктом Конституції, основним державним законом Української Народної Республіки» — «державним гербом Української Держави є тризуб золотої барви на синьому полі».

1939 року тризуб, як державний герб увійшов теж в склад державної емблеми новопосталої (15 березня 1939 р.) Карпатської України, яка стала самостійною республікою після розпаду Чехословацької Республіки.

За Конституцією Карпатської України точка 6 з 15 березня 1939 р. після рішення третьої соймової сесії «Державним гербом став дотогочасний краєвий герб: чорний ведмідь на срібному полі в лівій частині герба та чотири сині та золоті (жовті) смуги в правому полі з тризубом св. Володимира Великого з хрестом на середньому зубі» на верхній синій смузі.

Тризуб, як державний герб є донині символом незалежности, соборности й могутности Української нації, є її найвищим державним знаменом та символом української державної ідеї перед зовнішнім світом.

Допомагати іншим означає дбати не лише за свої власні інтереси, а турбуватися про користь добро всіх оточуючих тебе людей, починаючи від родини, друзів аж до всього народу, людства, прирди. Людське суспільство засноване і досягло свого розвитку опираючись саме на принципи моральної та матеріальної взаємодопомоги між людьми.

Допомоги перш за все потребують ті, що не здатні допомогти собі самостійно (інваліди, діти сироти).

Треба намагатися кожного дня робити невелике добре діло, а раз на місяць робити його гуртком чи куренем.

Пластова традиція зобов’язує також опікуватися могилами національних героїв, особливо коли відповідні державні служби не дбають про це.

Мова — це засіб закодованого, символічно-абстрактною порозуміння питомого людині. Як система порозуміння, мова є витвором суспільно-культурної еволюції на протязі тисячоліть. Розвиток мови має пряме відношення до інших питомо людсь­ких спроможностей, як наприклад розвиток інтелекту та по­чуттєвого дозрівання. В свою чергу розвиток інтелекту та до­зрівання почуттів має пряме відношення до різних психоло­гічних та суспільних чинників нашого буття.

Основною функцією мови є виміна інформації або знання. Відомим є факт, що для дитини вивчення мови є природ­нім, біологічним процесом. Неврофізіологічна структура лю­дини уможливлює їй говорити мовою світу, одначе розговірна мова розвивається завжди у суспільно-психологічному середо­вищі й спілкуванні з батьками, ріднею й оточенням. Дитина набуває мову природньо, якщо середовище, у якому вона живе, користується даною мовою як засобом порозуміння і передання культурних надбань (Гюстон, 1972).

Якщо дитина вивчає в цей сам час дві мови, відносне опану­вання однієї, або другої мови правдоподібно є вислідом по­чуттєвих і суспільних чинників.

В додатку до засобу порозуміння, мова є зберігачем куль­турних та наукових надбань народу і віддзеркаленням його етосу. Тенденція дітей вивчати й уживати мову, яку вони часті­ше чують, створює різні проблеми серед другого покоління емі­грантів. Занепад рідної розговірної мови є часто пов’язаний із занепадом почуття національно-етнічної окремішности. Числен­ні статті й публікації вказують на занепад розговірної україн­ської мови в ЗСА й Канаді (Андерсон 1976, Боцюрків 1971, Га­лич 1976, Головінський 1967, 1976, Ісаїв 1976, Тесля 1968).

У ЗСА живе приблизно два мільйони людей українсь­кого походження, а у Канаді 580,660. Одначе під час перепису населення в 1970-му році, тільки 249,351 громадян ЗСА заявили, що їхньою матірною мовою є українська мова.

Боцюрків (1971) проаналізував цікавий запитник виго­товлений для канадійських студентів українського походження. Серед, роджених в Канаді, 4% заявили що вони українці, 43,2% назвали себе українцями-канадцями, а 52,8% канадцями. Поміж тими, що були роджені поза Канадою, 15.9% назвали себе українцями. Повищі дані вказують на вагу мови як чин­ника національно-етнічного самозбереження.

Сумне явище, що занепад питомої нашої мови в діаспорі часто випливає з багатьох чинників пов’язаних неувагою, бра­ком сильної волі а й нашим недбальством.

Використана література:

• Гюстон, Г. С. Огляд Психолінгвістики. Париж, 1972 Андерсон, А. В. Зміни української тотожности в Саскачевані В. Ісаїв, В. (ред.) Українці в Американському та Канадсь­кому Суспільствах. Джерсі Сіті, 1976. Боцюрків, Б. Етнічна ідентифікація і наставлення універ­ситетських студентів українського походження: висліди анкет­ного дослідження в Албертському університеті. Слов’яни в Ка­наді. Отава, 1971.
• Галич, В. Українські американці (1865-1918). В. Ісаїв, В. (ред.) Українці в американському та канадському суспільствах. Джерсі Сіти, 1976.
• Головінський, І. Мова як чинник національного самозбе­реження. Пластовий Шлях, 1967, 4 (15).
• Головінський, І. Психологічна аналіза процесу денаціо­налізації. Пластовий Шлях, 1976, 4 (51).

Споконвіку виховним ідеалом було досконалення людини. Щоб спрямувати себе на шлях досконалення, людина мусить плекати в собі релігійність, яка проявляється у духовій силі людини і змушує її боротись із злом, спонукує любити Бога і ближнього, допомагає усвідомляти гріхи, викликає потребу спокути, — коротко сказавши: нагороджує людину тією найдосконалішою універсальною любов’ю, яка включає і християнську любов до ворога, а яку Тієр де Шарден називає „величною емоцією”, що є в основі буття. Розвиток духа йде поруч із творчою еволюцією і моральним поступом, що віддзеркалюється у культурі, релігійності, мистецтві, філософії, етиці, — в усьому, що дає життю „вічну” реальність, невмирущість краси і добра.

Ідеал пластунів покривається із ідеалом християн, бож вони прямують до перемоги добра над злом, бувши сильними релігійно та національно індивідуальностями, вони стають носіями глибокого етосу любови, краси, правди, волі. Етос, тобто найвище духове піднесення, настає тоді, коли добро перемагає і перетворює антагоністичні сили у щораз то вищі моральні вартості. Сили етосу пливуть із життя, із змагання до святости, у якій людина здійснює своє властиве призначення. Прямування до досконалости, моральна краса людини черпається із боротьби із злом, із страждання. Бо життя християнина і пластуна чи творчого мистця — це постійне зусилля, самодисципліна, а її нема без напруги, без болю.

„Хто не жив посеред бурі,
Той ціни не знає силі,
Той не знає, як людині
Боротьба і праця милі”.

„Щастя — то зрада, будь тому рада, — тим воно гарне, що вічно летить!” Ось таку глибоку інтерпретацію боротьби, праці і щастя подає Леся Українка. Тільки у боротьбі, у змаганні настає той високий тонус духового життя, що в людській мові популярно називається щастям. Його можна переживати тільки в перспективі вічности і трансцендентного духового світу, у перспективі християнської інтерпретації життя і смерти. Із такої інтерпретації вічности людина здібна зрікатися життя заради духової цінности, що має позачасове значення. Цим пояснюється факт, що людина віддає своє життя за ідеали.

Такі є основи християнської та інших наближених до неї ідеологій. На ній побудований Пласт. Ширення добра, допомога іншим — це одна з основних заповідей Христової віри, яка наказує „любити ближнього, як самого себе”, а одночасно це і вимога до пластуна — робити щоденно „добрі вчинки”. Пластовий закон спонукує задумуватись над своїми хибами, а церква навчає нас усвідомлювати свої гріхи та очищуватись від них. В обох випадках потрібно втручатись у свої думки і почування, унапрямлювати їх до ідеалу, робити лад у своїй душі.

Цих кілька думок, позбираних із різних творів великих мислителів, які є інтерпретацією основних понять у людському житті, навела я тут на те, щоб ще раз ствердити, якою широкою, всеохопливою базою є ідейні основи Пласту. Вони завжди були і є та і далі будуть актуальними, поки людина житиме на землі.

Любов ближнього, а в найширшому християнському розумінні любов до людства, покривається із любов’ю до свого народу, що є частиною того людства, вона прямує до досконалення ближніх. Поєднання ідеалів любови Бога, ближнього, тобто Батьківщини, і є суттю релігійности, досконалення. Цих понять не слід роз’єднувати, бо тоді це не була б повнота буття і творчої любови. Тому то багато філософів твердять, що християнство — це найаристократичніша з релігій. Ідеали висловлені Христовими притчами доказують, якими виїмково вузькими є стежки до Царства Божого. Тому так тяжко християнству в усій повноті здійснюватись у житті людей.

Важливою частиною кожного герба є його щит, на полі якого зображають гербові фігури. Форми щита у різні часи були різними. Про них сьогодні не говоримо. У деяких країнах приймались ті чи інші щитові форми, які з часом змінювались. Сучасні герби в основному мають два вигляди. Перший є з заокругленими нижніми кутами та із загостренням унизу (т.зв. французький), а другий щит є з повністю заокругленою нижньою частиною (т.зв. іспанський). На практиці ця форма і використовується частіше при створенні українських гербів. Це, звичайно, не виключає можливості вживання й інших форм щита. Але за основу варто прийняти саме цю. Вона може також мати інший вигляд та інші пропорції (мал. 1-6).

Сьогодні створюється багато нових гербів. Але не всі ще можуть правильно намалювати гербовий щит, розміри якого відповідали б правилам геральдики. Раніше вважалося, що відносно форми або розмірів щита взагалі не існує яких-небудь правил. Але практичний герботворчий досвід вироблений на протязі століть, показує, що і тут повинні бути певні рекомендації або правила. З кінця XIX і початку XX століття такі рекомендації все частіше з’являються друком у геральдичних виданнях і беруться до уваги при створенні гербів.

Найголовнішим, з чого починається малювання щита, є його пропорції, чи то співвідношення ширини до довжини (висоти) щита. Взагалі це співвідношення важливої ролі не грає. Воно в різні часи було різним. Тривалий час основною вважалася пропорція щита 8×9. Але з розвитком самої геральдичної науки це співвідношення втратило своє значення. Воно не давало можливості зобразити у гербі разом кілька фігур(наприклад — главу, балку і базу, бо тоді виникала б плутанина з тридільним перетином і тп.). Сучасні геральдисти багатьох країн вважають найбільш доцільним вживати пропорції щита 7×8 (мал.7). Це означає, що висота (довжина) щита становить 8 частин, а ширина його — 7 частин. Отже, щоб намалювати заокруглений щит, беруть прямокутник з пропорціями 7×8 (АБЗЖ) і по його висоті (ВГ) відкладають з «ОГ» проводять дугу «ДГЕ». Вона заокруглює нижню частину щита.

Більшість геральдичних фігур у гербі утворюється від розміру ширини щита. Отже, першою такою фігурою на нашому малюнку є глава, її ширина дорівнює 2/7 від ширини щита (мал.8). Таким же чином зображаються більшість інших геральдичних фігур. Такі розміри вважаються оптимальними. Вони дають змогу зобразити в одному щиті разом главу, балку та базу або два бічники та стовп (мал. 11, 18). Особливі розміри мають вільна частина, кайма та внутрішня кайма. Вільна частина займає місце частіше всього в одному з кутів щита (мал. 19, 20) поза боковою та прямовисною перекладинами прямого хреста і має пропорцію 2,5×3 частини. Відносно кайми у різних джерелах можна зустріти різні розміри (від 2/7 до 1/7 та інші), але більш доцільним вважається розмір кайми в 1/5 від ширини щита (мал.21). Внутрішня кайма (мал.22) має розмір в половину від простої кайми. Усі зменшені геральдичні фігури беруть свої розміри від розмірів названих фігур. Про них буде розповідь у майбутніх публікаціях.

Впорядник: Друзі: Скажіть, яке свято ми недавно святкували?

Юнаки: (всі нараз) Неділя: Під церквою був бенкєт! „Геловін”. Друже! Я передягнувся за Елвіса Преслея.

Юнак ч. 1: (перекричує усіх) Друже, я знаю, про яке свято Ви питаєте! Недавно ми були на панахиді за поляглих у день 1-го листопада, а тепер маємо свято „Базару”. Але чому ми завжди святкуємо такі сумні свята, а інші мають лиш „геловін” і різні інші „фани”? (з англійської: жарт, забава).

Впорядник: Правда, Богдане. Я саме думав про ці свята, і якраз ідеться мені про те, щоб про них з Вами поговорити, а перш за все переконати Тебе, Богдане, що ці свята не такі „сумні”, воно лиш Вам так здається. От візьмім до уваги 1-го лисопада, у якому ціла Станиця брала участь. Перед панахидою був апель, на якому промовляв друг Станичний. Він сказав, що ми згадуємо цей день, коли наш народ на Західніх Українських Землях піднявся до свобідного життя, проголосив постання Західньої Української Республіки і обняв владу у свої руки. То ж була це радісна, велика і світла подія, а не „сумна”, як Ти кажеш.

Юнак ч. 2: Так, друже, але потім це нам не вдалося, нас перемогли поляки і московські большевики, і ми тепер мусимо правити панахиду і співати вічная пам’ять!

Впорядник: То правда, Івасю,але все таки це не так „сумно”, як здається. Це лиш доказ, що власну державу збудувати в оточенні інших народів, ласих на багату українську землю, не так легко. От і під Базаром погинуло багато, і наші повстанці найновішого часу гинули і гинуть, бо треба великої посвяти і великого спільного зусилля не одного покоління, щоб спершу державу збудувати, а потім боронити її від ворогів. Нам, правда, жалко,що „стільки народу впало за свободу”, як співається в пісні, і тому ми правимо панахиді і просимо Господа, щоб їх нагородив за їх велику жертву, і правили б також тоді, коли їм вдалося б вибороти повну свободу своєму народові. Але їхня жертва не пішля намарне. Ми горді, що стільки було вірних синів України, що не вагалися жертвувати все, що могли. Це нас переконує, що вкінці прийде такий час, що Україна буде цілкон свобідною державою. Що вони розпочали, чи продовжували, це довершимо або ми, або ті, що прийдуть по нас.

Але по панахиді я ще був на академії, а Ви не були обов’язані, бо вона була головне для старших……

Юнак ч.3: А я таки був, з моїм татом!…

Впорядник: Коли так, то може розкажеш нам, про що говорив цей старший пан, бувший сотник?

Юнак ч.3: Ой, він дуже довго говорив. Казав, що не було набоїв, а з Франції прийшло багато війська…

Впорядник: Отже бачите, друзі! Він розглядав причини, чому тоді не повелося. Але Ти мабуть забув, Романе, що він уважав, що одною з головних причин було те, що все таки було замало „ВІРНИХ УКРАЇНІ”.

Юнак ч.1: Друже, а пластуни були вірні?

Впорядник: Так, Богдане, хоч Пласт тоді був ще дуже молодою організацією, то старші пластуни пішли добровільно до війська, ще на початку війни, а молодші теж помагали, чим могли. Переносили вістки через ворожий фронт, працювали в командах як післанці, телефоністи, по лікарнях, приносили хворим харчі, тощо. Длятого Пласт здобув собі признання всього народу. А в другій світовій війні пластуни теж були вірні Україні. Старалися творити українське військо, допомагали творити власний уряд. Пластуни були, є і будуть вірні Україні, хочби, як ось і, ми, були далеко від рідної землі.

Юнак ч.2: Друже, але ми в Канаді, далеко за морем, і ми нічого не можемо зробити. Я навіть чув, як старші сперечалися і казали, що ми тут України не можемо будувати.

Впорядник: Певно, що ми не можемо тут збудувати власної держави, і ми навіть цього не бажаємо, бо вона мусить бути на наших рідних землях, на яких український народ століттями будував власну культуру. Але ми можемо й тут у Канаді бути вірними Україні, і це власне наше велике щастя. Ми живемо і з громадянами Канадійської держави, що не лишень не забороняє, але ще й наказує, закликає нас до цього. Отже може ви і чули, як казав не лиш один, але декількох провідних мужів Канади: „Якщо хочете бути добрими канадійськими громанянами, то мусите бути в першу чергу добрими українцями”.

Юнак ч.4: Друже, а учитель нам у школі казав, що ми лишень українці з походження, а тепер усі канадійці, а не українці.

Впорядник: Юрку, він думав про те, що ми тепер не громадяни Української держави, хоч може наші батьки давніше могли бути, а тепер ми громадяни Канади. Це правда, але Канада є держава, у якій є цілий ряд різних т.зв. етнічних груп, себто частин різних народів, що добровільно творять сильну державу. Найчисленніша етнічна група це англійці, (до якої ми неправильно, крім англійців, зараховуємо англьомовних шотляндців, валійців, а навіть ірландців, які мають власну державу!) друга французи, а третя українці, четверті німці і т.д.

Давніше був час, коли англійці хотіли, щоб усі були докладно такі самі. Навіть дораджували зміняти прізвища на англійські. Так наприклад, один наш земляк, що називався Макогон (такий прилад, що ним господині труть мак у макітрі на свята), назвав себе Мак О’Гон, а другий – Гаврилюк – зробив себе Гаверлоком.

А Імена надані при хрищенні ще й сьогодні пєрєіначують зчаста на зовсім інші, не зі злої волі, а так, щоб легше було вимовляти. Приклад: з Володимира роблять Волтера, з Богдана Дені, з Василя Віліям і т.д., але коли їм вияснити, що це ім’я означає, напр, св.Володимира, великого українського князя, чи Богдана – славного українського гетьмана, то ніхто з чесних англійців не дивується, що ми ними дорожимо і не хочемо їх міняти на Волтера – який був, здасться німецьким Вальтером, а не Володимиром, або якесь інше чуже нам ім’я. І тому тепер ніхто прізвищ не міняє, хіба якийсь „підлизайко”, якому здається, що як змінить прізвище, то всі будуть вірити, що він англієць і йому через те буде краще поводитися і він стане бататим і славним. Тимчасом це неправда, бо тут стали славними, навіть багатими саме такі, що не цуралися свого роду і прізвища. От хочби наш славний мистець Архипенко, якого знає і шанує увесь світ, учений Тимошенко, з якого книжок вчаться всі студенти інжинерії, голова манітобського парламенту – спікер Володимир Бачинський, і багато інших, всі вони здобули славу і признання серед співгромадян і інших народів світа, не міняючі своїх прізвищ. А Мак О’Гон чи Гаверлюк, або якийсь Джексон, що давніше називався Яцків, залишилися сірими, непомітними безбатченками. Чуже пір’я не принесло їм ні слави, ні майна.

Також давніше вважали, що всі канадійські громадяни повинні вживати тільки англійської мови, а інші забути, бо нібито двома мовами годі добре і правильно говорити. Але нині, коли українці запросять на якесь своє свято представників уряду, або інших поважних громадян, то вони завжди закликають нас: „Тримайтеся своєї культури, пам’ятайте і вживайте своєї мови, своїх звичаїв, бо Канада хоче бути державою, що наче гарна будівля, збудована не лише з одного матеріалу, але з каменя, з цегли, дерева, заліза, скла і т.п. Все таки всі матеріали творять гармонійну красу і своєрідну цілість. Але граніт залишається гранітом, дуб дубом, а скло склом”. Україна, українці – це наша родина, наші рідні близькі люди, де б вони не жили, та наша споконвічна, Богом дана земля. От мої батьки живуть на рідних землях, брата мого переселили на Зелений Клин, на Сибір, сестра моя живе в Австралії, друга в Арґентіні. А ось я з вами в Канаді. А все таки ми – найближча рідня. Всюди, на цілому світі, є тепер українські етнічні групи, гілки одного великого дерева – українського народу. А коріння цього великого дерева росте на українській землі, і жодна сила, хочби й яка жорстока, його звідтам вирвати не зможе. А тут у Канаді Україна – це наша християнська віра, це наша мова, наша пісня, наше мистецтво і література, наші звичаї у щоденному житті – бутті і цілий культурний і матеріяльний дорібок трьох поколінь українців на цій землі.

А Канада – Канадійська держава, це так, якби якась добра кооператива, здорова, господарська установа, що всім нам дає можливість культурного, заможного життя і свободу бути собою, бути вірними нашій рідній Українській Спільноті. Буду чи собою, не підшиваючися під жодне чуже пір’я, ми будемо теж і добрими членами нашої „Кооперативи”, нашої спільної з іншими народами держави.

За те, ми їй вдячні, за те ми готові чесно і вірно працювати над її дальшою розбудовою у мирній співпраці і взаємній пошані з іншими її членами – етнічними групами інших народів.

От що я хот.ів Вам сказати сьогодні, друзі, і хоч Ви ще молоді, то думаю, (що Ви мене добре зрозуміли), що МИ ПЛАСТУНИ МОЖЕМО І ДОБРОВІЛЬНО ПОГОДЖУЙМОСЯ БУТИ ВІРНИМИ УКРАЇНІ, ЗГІДНО З НАШИМ ПЛАСТОВИМ ПЕРШИМ ОБОВ’ЯЗКОМ.

А як доростемо, і наша Українська Спільнота нас покличе, допоможемо всіма нашими силами нашим братам на рідних землях довершити те, чого не змогли наші батьки – збудувати Вільну Українську Державу.

От до чого теж потрібна наша „СИЛЬНА ВОЛЯ”, про яку ми минулого разу говорили.

А про „Геловін” і інші „фани”, про які Ти згадав на початку нашої розмови, Богдане, поговоримо другим разом, бо сьогодні вже пізня пора.

А тепер – чи Ви знаєте пісню „Далека ти, а близька нам”…?

Ст. Людкевич, наш визначний композитор, написав цю піснюяк пісню українців, що живуть поза межами рідної землі. Як ні, то навчімся хоч одну строфу.

Наш гурток Водограй (2 кур. Нью-Йорк) довго думав над добрим ділом до II-ої проби, аж ми придумали піти до старшого сеньйора чи сеньйорки на відвідини під час Великодніх Свят. Ми задзвонили до подруги Лясі Старосольської і її спитали чи ми могли б її відвідати. На наступну суботу ми зібралися і ско­ренько пішли до апартаменту подруги Лясі. Подруга Ляся нас привітала з відкритими руками і з поцілунками. Ми її подарували великодній кошик з ковбасою, яйцями, бабкою, маслом, сіллю і т.п., а вона нас почастувала смачними тісточками і цікавими оповіданнями.

Ми довго розмовляли і подруга Ляса нам оповідала як багато разів Пласт поміг їй в житті, спеціяльно коли її вивезли до Казахстану під час II Світової Війни. Большевики забрали подругу Лясю, її маму і брата, на зас­лання і вона там пережила багато тяжких років. Коли їй було тяжко, вона часто думала про табори на Соколі, про мандрівки з друзями і про ті веселі часи. Це їй помогло, в тяжкий час, бути Доброї Гадки і не піддаватися. Нам було дуже цікаво слухати оповідань подруги Лясі і коли прий­шов час відходити, нам всім було сумно.

Одним з Головних Обов’язків пластуна є коритися Пластовому Законові і пластовим властям. Правда, в цьому обов’язку проявляється те велике значення, яке Пласт дає громадській дисципліні. Юнак складає свою Пластову Присягу з власної волі, переконаний тільки про її доцільність. Він визнає таким чином силу законности, що панує в його малій пластовій громаді, в тій суспільності, до якої вступив. Він, граючи пластову гру, привикає до послуху законові та провідникові, до гри за правилами. І те визнання законности він понесе в життя, у свою державну спільноту.

З другої ж сторони сутнє те, що він зобов’язується жити «по-пластовому». Бо власне ціла сила виховної пластової системи у тому, що юнацтво через ряд літ живе за певною вказівкою, зживається з нею, робить її своїм способом життя. І тільки на тому тлі можна оцінити повністю вартість ідеї служби Богові, Батьківщині, помочі другим, обов’язку супроти себе. Ідея остала б гарною мрією і тільки мрією, якби за нею не стояв Пластовий Закон, що зобов’язує вводити її в чин: щоденно і роками і протягом цілого життя, як жовтодзюб-новак, як юнак, старший пластун чи сеніор-громадянин.

Тому треба вважати Пластову Присягу і Пластовий Закон ґарантами успіху пластування.

Та в них рівночасно скрита сила, що стоїть неначе на сторожі Пластового Руху й не дозволяє йому стати масовою організацією. Приречення й Закон — це свого роду противага до тієї зовнішньої принади — однострою, забави, — що тягне юнака. Це неначе здержуюча сила обов’язку, що стоїть проти притягаючої сили прав, приємности. Присягаючи, пластун бере на себе добровільно, з власної волі, велике й нелегке зобов’язання. Пробний час в характері прихильника, ще перед Присягою, уводить хлопця в пластунський спосіб життя. Не одному відкриються очі на повагу речі і він відійде: зобов’язання переважить приємність.

І так, Пластова Організація не притягає до себе кожного, щоб тільки збільшити число членів. Вона заохочує, показує себе в правдивому світлі, але кожний юнак перед Присягою мусить сам переконатись, чи йому з Пластом по дорозі. В такий спосіб Пласт хоче дістати тільки тих, що розуміють повагу ідеї-зобов’язання і мають добру волю грати нашу Велику Гру за вказівкою Пластового Закону.

Отче наш, Отче наш, Отче наш!
Ти, котрий єси на небі,
Нехай святиться ім’я Твоє, Отче наш!
Нехай прийде царство Твоє,
Нехай буде воля Твоя,
Як на небі, так і на землі, Отче наш!
Хліб щоденний наш,
Дай сьогодні нам
І прости нам провини наші,
Як і ми їх прощаємо
Довжникам нашим.
Отче наш, Отче наш, Отче наш!
І не введи нас у спокусу
Але ізбави нас від лукавого, Отче наш!

«Добрий громадянин то одинокий фундамент на якім можна збудувати й удержати в могутності державу» — пише польський пластун — публіцист Ґлясс.

Доброго в цілому значінню того слова, громадянина треба виховувати від молодости. Таку роботу сповняє Пласт.

Пластове виховання ділиться на чотири частини:

1. Вироблення характеру.
2. Здоровля й фізичний розвиток.
3. Ремесла й інші вміння.
4. Служба батьківщині й ближнім.

А ділиться так тому, що головними ціхами, які складаються на доброго громадянина є саме, як їх вичислює Бейден Пауел, в книжці »Вказівки для скавтмастрів«:

1. Характер.
2. Фізичне здоровля.
3. Ремесло для добуття життєвої карієри.
4. Служба батьківщині й ближнім.

Головним тут є характер. Підчеркує те сам Б. П. »Цілий Скавтінґ є практично скермований на виховання характеру, який є головною передумовою, щоби стати добрим громадянином — каже він.

На характер складається богато чинників. Вони, ті чинники, після таблиці уложено Б. П. є слідуючі;

1. Честь. 2. Почуття чести (особиста гідність). 3. Рівновага духа. 4. Альтруїзм. 5. Віра у власні сили. 6. Інтеліґенція. 7. Радість життя. Почуття гумору. 8. Енерґія.

На цьому місці хочу торкнутися кількох (не усіх) чинників моральних і умових, які складаються на характер а в першій мірі тієї, що його Бі-Пі назвав «Радістю життя«.

«Хочемо вчити наших хлопців не тільки як здобувати засоби до життя але й як жити» — це значить як тішитися життям — писав в англійській пластовій газеті Sam Harrison.

Пласт вчить молодих людей, як вони повинні розуміти життя, як принимати його приємности й прикрости успіхи й невдачі, одним словом Пласт старається молоду людину відповідно наставити до всіх життєвих проявів.

Бі-Пі радить завжди «Уважати життя за гру а світ за грище». Те саме повторює він сливе у всіх своїх творах, а головно в однім якого й назва «Мандрівка до успіху, книжка про спорт життя для молодих людей» — говорить те саме. В тім спортовім розумінні життя всі життєві труднощі й противенства, всі невдачі й неприємности являються тільки спортовими перешкодами, що є не на те, щоби опоганювати людське життя, але навпаки, щоби їх поборювати й радуватися з перемог над ними. Життя обридло би — пише з згаданій книжці Бі-Пі — якби ціле було цукром; сіль є гірка коли брати її саму, але коли вживаємо її в страві додає смаку мясови. Труднощі є сіллю життя.

І коли хто навчиться так трактувати життя, не оминатиме трудів і невигод і не почуватиметься нещасливим, коли вони його стрінуть у житті, але противно шукатиме за ними, визиватиме їх до змагання й шукатиме й знаходитиме найвище вдовілля й щастя в побіді над ними.

Теж і пластові закони, які подають ідеал Пластуна і які обовязують усіх, що є членами великої пластової родини, підкреслють те:

Анґлійський пластовий закон в 8 точці каже:
«Пластун (Скавт) є завше усміхнений і насвистує при всяких труднощах».

Український пласт. закон в 14. точці повторяє: «Пластун є все доброї гадки й веселий».

Польський пласт. закон в 8. точці звучить: «Пластун (гарцеж) є завжди погідний».

Усі ті три точки закону ріжниж пластових уладів говорять, хоч ріжними словами, те саме. В Бейден-Пауелівських гутірках можемо знайти й пояснення до тієї точки закону. Саме: коли пластун одержить приказ має виконати його весело й охотно, а не зволікаючи й з виглядом засудження. Пластун ніколи не нарікає на труднощі ані не жаліється на другого, ані не кидає проклонів, коли йому щось невдасться, але іде посвистуючи із усміхом на лиці.

Коли спізнишся на поїзд, або наступить тобі хтось на «улюблену нагнітку» — то не значить що кождий пластун мусить мати щось такого, як нагнітки, — або в ріжних інших прикрих хвилях — засвищи пісоньку, а відразу все буде добре.

Варта тут, так мимоходом, зазначити, що в анґлійських пластунів є звичай, що пластунові, який не здолає запанувати над своїм подразненням вливають шклянку холодної води в рукав.

Богато людей, а часто й самі пластуни не хотять вірити в те, що мала усмішка й погідне життєве наставления перемінюють т. зв. «величі нещастя» в звичайні перепони, які по поконанні їх приносять ще й вдовілля. Сам Бі-Пі пише, що люде часто сміються з пластового закона, який каже, що коли хлопець є в клопоті, небезпеці або має прикрість повинен примусити себе до усмішки, а сейчас зміниться його погляд на світі!.. А мимо того я — пише Бі-Пі — не знаю нікого хто не погодивбися з тією засадою, коли її раз на собі випробував.

»Великим добром, що плине з панування над собою, є вміння відігнати свої думки від котрогонебудь неприємного предмету й думати про щось приємне й радісне. «I той погідний настрій, що його здобувається, по рецепті Бі-Пі через перестерігання двох засад »не брати річей занадто поважно« і »робити, що можна найліпшого» — має велику вартість для одиниці а часто ще більшу для цілого загалу. Бо такі одиниці, звичайно люде на визначних становищах, впливають своїм поведенням на загал, на окруження, перетворюють його й творять здібнішими до поконування всяких труднощів і до творення великих діл. Бі-Пі пише, що вождові, який відзначається таким пониманиям життя й який уміє в найгіршім положенню сміятися, вже за те саме належиться платня, бо його сміх потрафить заразити його підвладних навіть в обличу смерти й спонукати іх до геройських діл. — Цей погляд на світ творця пластового руху є спільним поглядом усіх пластунів світа. І ми, українські пластуни поступаємо чи пак намагаємося поступати згідно з вказівками Бі Пі й згідно з нашим пл. законом. Ми стараємося хоч трохи наблизитися до нашого ідеалу пластуна, який витворили собі на основі пл. обіту й закона.

І тяжко приходиться переродитися нам, кількасотлітним рабам, які звикли бачити у всім найгірше, які звикли, навіть у білому добачати чорне, які врешті жили й умірали без надії на краще майбутнє із покорою й резиґнацією принимали удари судьби. Тяжко переродитися нам на людей, які уважають життєві труднощі за перешкоди в спортовім змаганні, які поконати муситься й які поконується з усмішкою на устах і з вірою в серці в певний успіх. Тяжко — але конечно! Бо коли не зуміємо переродитися — ніколи не будемо дійсними пластунами, ніколи синами вільної Батьківщини.

У нашім прямуванню до перероблення нашої психіки, психіки східного раба на психіку свободолюбного західного європейця чи анґльо американця в великій помочі можуть нам стати наші перші пластуни, козаки-запорожці.

Хто ж з нас не захоплювався і не захоплюється їхньою життерадістю й веселістю? Хто не подивляє їхнього стоїчного споксю в найтящих хвилинах життя? Чиж думи й перекази козацькі не наводять сотки примірів на те? Чию душу не очарував собою славутній наш Байда Вишневецький, козак з Запорожа, який почеплений на гак ребром не піддався судьбі й не дав себе перемогчи нелюдському терпінню, але цілком спокійно виспівував козацькі пісні й насміхався з турецького султана, а врешті намагався його убити.

Хто з нас з правдивим захопленням не читав про славного козарлюгу — Тараса Бульбу, який серед жорстоких, лютих мук поводився начеб то нічого й не сталося, сміявся й кпив собі з ворогів що катували його.

Хто з нас не памягає отамана Івана Підкову, гетьмана Полуботка й тих других що їм й числа не має і хто не гордиться їхньою твердістю на труди й небезпеки, які зустрічали завжди з усміхнутим лицем.

В кого вкінці не випростовувалася спина й чию грудь не роспирали радість і гордість, коли бачили в кіні, на фільмі »Козаки« старого козарлюгу, який серед катувань сміявся й насміхався з катів і преспокійно балакав із сином, гідним свойого батька й вчителя.

І коли ми пишемо й говоримо про те, що українські пластуни богато дечого перейняли, чи може повинні переняти від козаків, то мені здається, першим, що ми повинні від них брати є ця саме риса характеру, те погідне наставлення життєве, яке каже змагатися з перегонами не з нехіттю й ненавистю до праці раба, але з охотою й радісним сподіванням на побіду. Бі-Пі каже: «так найліпші робітники, як і найщасливіші уважають свою працю за рід ігри; чим тяща гра, тим більше радісною вена, та гра, стається». І дальше: «промощуючи собі шлях через життя знайдеш радість життя, коли завжди будеш мати перед собою щораз то новий навал фахової праці або любих тобі занять, який треба буде (кажучи по спортовому) “взяти”».

Чиж не помічаємо тієї радості життя у козаків? Чиж далекі їхні походи й тяжкі бої з наїздниками в обороні свободи й віри — їхній обовязок, не трактували вони як ігру? Ігру веселу і радісну? Чиж не гуділо чмелями січове лицарство, коли задовго приходилося їм сидіти дома без діла? Чиж вістку про похід, повний великих трудів і надію на бої, з котрих часто що третій вертав, не витали вони серед радості великої й втіхи непогамованої? І це власне є те, що нас пластунів найбільше повинно звязувати з давними нашими попередниками-козаками.

І ще одну пластову черту характеру хочу підчеркнуги в козаків. Вона в великій мірі випливає з попередньої. Це є охота до життя, охота радіти кожною теперішною хвилькою життєвих приємностей, охота, як каже поет, »ловити летючу мить життя« і випивати з неї все що солодке, приємне. Лише сир відкладуваний добрий, та не життя й не щастя. Їх треба використовувати все коли тільки можна. Бі-Пі так пише про те в згадуваній вже книжці п. з. «Мандрівка до щастя».

»3бірай сіно коли світить сонце; не надійся на те, що воно пізніше світитиме знову; можуть хмари надтягнути і може почати падати дощ« і дальше:

»Богато людей уважає свою працю за нещастя, а навіть щоденний свій хід до (варстату) праці й назад уважає за муку. Щоденно зітхають за святами, як за хвилею, коли будуть могти направду вжити приємности. Одначе дуже часто, коли прийдуть свята, падає дощ або дістається флюксії й довго ожидана прогулька бере в лоб«.

Натомість правдою є, що не належить відкладати щастя до якихсь будучих днів, але через цілий час тішитися життям. Можна вмерти завтра, а тоді буде вже запізно втягати в груди свіже повітря, глядіти на свіже листя й тішитися співом птичок. Мудрий чоловік не ставляє на невиразне небо в темній будуччині; здає собі справу, що може тепер тут на землі створити власне небо. Пташка в руці то є річ, за яку треба старатися, тим більше, що то не перешкоджує, але радше помагає, зловити дві інші на корчі). Ця радісна охота ловити летючу мить життя була, як і звісно, у наших козаків і це теж треба нам, їхнім нащадкам, старатися собі присвоїти. А присвоїти собі ці ціхи треба конечно щоби могти стати правдивими пластунами, а дальше вольними громадянами у власній державі. Конечно треба, бо як каже Донцов »без духової регенерації не остоїться нація серед бурі життя,« бо як каже поляк Станіслав Щепановскі: «нині знаємо що передше мусить наступити суспільне переродження, витворення нового не зреалізованого ще досі типу людей сміливих і геройських — заки для Вітчини засвитає ліпша доля».