Початий зацікавлення спортом і спортовою програмою почалися в Галичині в державних українських гімназіях, а головно в Перемишлі, біля 1912 року, де почав існувати спортовий гурток «Сянова Чайка». Провідниками цього руху (за ініціятивою проф. І. Боберського) були проф. Любович, котрий започаткував і був душею «Сянової Чайки», проф. Т. Поліха, один із засновників Пласту (в Перемишлі – ред.), проф. Богдан Вахнянин, а згодом проф. В. Бачинський.
У шкільному будинку в Перемишлі була велика спортова заля, де учні вправляли руханку, а на поляні вправлялися у футболі. Крім одної години на тиждень для всіх учнів, члени «Сянової Чайки» збиралися на залі багато частіше, де уживали реки, поручки і коні до перескакування, або на поляні, де кидали диском або ратищем. У суботи, під проводом австрійських старшин, відходили на стрільницю, де відбувалося стріляння гострими кулями. Кожного року під час зими члени «Сянової Чайки» перепроваджували спортові покази на сцені театральної залі в Народньому Домі у Перемишлі. У часі зими, разом з учнями гімназії, гурток займався зимовими спортами, головно «санкуванням». Славні були санкові з’їзди на Липовиці, Угорськім Тракті, Високому Замку, Баштівці і Цибулянці повз Дівочий Інститут.
Із першою світовою війною «Сянова Чайка» перестала бути активною і аж у 1920 році дочекалася відродження. Сім років пізніше «Сянова Чайка» занепала, але вже тоді спорт зріс у популярності, і в дальших кількох роках започатковано різні спортові гуртки, як от «Беркут» (легкоатлетика), «Сокіл», «Спартанка» (жіночий гурток при гімназії), «Весела Громада» (при семінарі), «СКУТ» у Львові (жіноча дружина кошівки), «Сян» і «Україна» (дружини копаного м’яча). Теоретичні і практичні вправи у грах кошівки і відбиванки при гуртку «Спартанок» провадила Цьопа Паліїв, а підставові засади легкоатлетики в «Беркуті» викладав І. Волинець.
Високе місце у Спортовім Союзі (з осідком у Львові) — куди належали всі спортові гурткі — займав «Беркут», котрий начисляв близько 80 членів. Цей гурток займався: відбиванкою, кошівкою, легкоатлетикою (біги, скоки, куля, ратище), копаням м’ячем, водними спортами (плавання, перегони човнами), лещатарством, і на вітьмав свою власну оркестру. Охота, зацікавлення та ентузіязм були дуже великі, але часом заходила проблема транспорту і спортового виряду. Траплялося не раз, що молодий спортовець чи спортовка мусіли відмовити собі не одну приємність, щоб відкласти гроші на виряд і на подорож до іншого міста, де відбувалися змагання.
Роковою атракцією спортового світу в Галичині були «Запорозькі Ігрища», котрі відбувалися на площі Сокола-Батька у Львові або в Перемишлі. Крім гуртків «Беркута» з Перемишля і «Сокола» зі Львова в ігрищах брали участь 8 до 10 гуртків, у котрих була репрезентація Станиславова і Стрия.
З рядів змагунок дуже часто перші місця належали до Ольги Секели, Марійки Гусар («Беркут») і Орисі Кобзяр та Наталки (Матки) Нижанківської («Сокіл» — Львів).
Поміж змагунами були передовими Роман Шухевич (пізніше ген. Тарас Чупринка), Ю. Гнатейко, Круль, Р. Рак у Львові, а в Перемишлі: Т. Козак, М. Романець, І. Медвідь і Семенюк усі Беркутовці і Володимир Кобзяр зі Львова, визначний грач футбольної дружини «Україна» у Львові, що з часом здобув світову славу як найкращий грач Карпатської України у футбольних змаганнях з Угорщиною за світову чашу. В. Кобзяр живе тепер у Гантері, США.
На жаль, українські спортовці і гуртки через політичні причини були обмежені в подорожах, не змагалися із чужинцями і ніколи не виїздили за кордон. Спорт у Східній Україні сто-сунково стояв вище як у Галичині, але влаштувати крайові змагання було неможливо. Саме з тих причин спортові ігрища були тільки внутрішні і завершення наших спортовців ніколи не бачили світової слави ані визнання.