Впорядник: Друзі: Скажіть, яке свято ми недавно святкували?

Юнаки: (всі нараз) Неділя: Під церквою був бенкєт! „Геловін”. Друже! Я передягнувся за Елвіса Преслея.

Юнак ч. 1: (перекричує усіх) Друже, я знаю, про яке свято Ви питаєте! Недавно ми були на панахиді за поляглих у день 1-го листопада, а тепер маємо свято „Базару”. Але чому ми завжди святкуємо такі сумні свята, а інші мають лиш „геловін” і різні інші „фани”? (з англійської: жарт, забава).

Впорядник: Правда, Богдане. Я саме думав про ці свята, і якраз ідеться мені про те, щоб про них з Вами поговорити, а перш за все переконати Тебе, Богдане, що ці свята не такі „сумні”, воно лиш Вам так здається. От візьмім до уваги 1-го лисопада, у якому ціла Станиця брала участь. Перед панахидою був апель, на якому промовляв друг Станичний. Він сказав, що ми згадуємо цей день, коли наш народ на Західніх Українських Землях піднявся до свобідного життя, проголосив постання Західньої Української Республіки і обняв владу у свої руки. То ж була це радісна, велика і світла подія, а не „сумна”, як Ти кажеш.

Юнак ч. 2: Так, друже, але потім це нам не вдалося, нас перемогли поляки і московські большевики, і ми тепер мусимо правити панахиду і співати вічная пам’ять!

Впорядник: То правда, Івасю,але все таки це не так „сумно”, як здається. Це лиш доказ, що власну державу збудувати в оточенні інших народів, ласих на багату українську землю, не так легко. От і під Базаром погинуло багато, і наші повстанці найновішого часу гинули і гинуть, бо треба великої посвяти і великого спільного зусилля не одного покоління, щоб спершу державу збудувати, а потім боронити її від ворогів. Нам, правда, жалко,що „стільки народу впало за свободу”, як співається в пісні, і тому ми правимо панахиді і просимо Господа, щоб їх нагородив за їх велику жертву, і правили б також тоді, коли їм вдалося б вибороти повну свободу своєму народові. Але їхня жертва не пішля намарне. Ми горді, що стільки було вірних синів України, що не вагалися жертвувати все, що могли. Це нас переконує, що вкінці прийде такий час, що Україна буде цілкон свобідною державою. Що вони розпочали, чи продовжували, це довершимо або ми, або ті, що прийдуть по нас.

Але по панахиді я ще був на академії, а Ви не були обов’язані, бо вона була головне для старших……

Юнак ч.3: А я таки був, з моїм татом!…

Впорядник: Коли так, то може розкажеш нам, про що говорив цей старший пан, бувший сотник?

Юнак ч.3: Ой, він дуже довго говорив. Казав, що не було набоїв, а з Франції прийшло багато війська…

Впорядник: Отже бачите, друзі! Він розглядав причини, чому тоді не повелося. Але Ти мабуть забув, Романе, що він уважав, що одною з головних причин було те, що все таки було замало „ВІРНИХ УКРАЇНІ”.

Юнак ч.1: Друже, а пластуни були вірні?

Впорядник: Так, Богдане, хоч Пласт тоді був ще дуже молодою організацією, то старші пластуни пішли добровільно до війська, ще на початку війни, а молодші теж помагали, чим могли. Переносили вістки через ворожий фронт, працювали в командах як післанці, телефоністи, по лікарнях, приносили хворим харчі, тощо. Длятого Пласт здобув собі признання всього народу. А в другій світовій війні пластуни теж були вірні Україні. Старалися творити українське військо, допомагали творити власний уряд. Пластуни були, є і будуть вірні Україні, хочби, як ось і, ми, були далеко від рідної землі.

Юнак ч.2: Друже, але ми в Канаді, далеко за морем, і ми нічого не можемо зробити. Я навіть чув, як старші сперечалися і казали, що ми тут України не можемо будувати.

Впорядник: Певно, що ми не можемо тут збудувати власної держави, і ми навіть цього не бажаємо, бо вона мусить бути на наших рідних землях, на яких український народ століттями будував власну культуру. Але ми можемо й тут у Канаді бути вірними Україні, і це власне наше велике щастя. Ми живемо і з громадянами Канадійської держави, що не лишень не забороняє, але ще й наказує, закликає нас до цього. Отже може ви і чули, як казав не лиш один, але декількох провідних мужів Канади: „Якщо хочете бути добрими канадійськими громанянами, то мусите бути в першу чергу добрими українцями”.

Юнак ч.4: Друже, а учитель нам у школі казав, що ми лишень українці з походження, а тепер усі канадійці, а не українці.

Впорядник: Юрку, він думав про те, що ми тепер не громадяни Української держави, хоч може наші батьки давніше могли бути, а тепер ми громадяни Канади. Це правда, але Канада є держава, у якій є цілий ряд різних т.зв. етнічних груп, себто частин різних народів, що добровільно творять сильну державу. Найчисленніша етнічна група це англійці, (до якої ми неправильно, крім англійців, зараховуємо англьомовних шотляндців, валійців, а навіть ірландців, які мають власну державу!) друга французи, а третя українці, четверті німці і т.д.

Давніше був час, коли англійці хотіли, щоб усі були докладно такі самі. Навіть дораджували зміняти прізвища на англійські. Так наприклад, один наш земляк, що називався Макогон (такий прилад, що ним господині труть мак у макітрі на свята), назвав себе Мак О’Гон, а другий – Гаврилюк – зробив себе Гаверлоком.

А Імена надані при хрищенні ще й сьогодні пєрєіначують зчаста на зовсім інші, не зі злої волі, а так, щоб легше було вимовляти. Приклад: з Володимира роблять Волтера, з Богдана Дені, з Василя Віліям і т.д., але коли їм вияснити, що це ім’я означає, напр, св.Володимира, великого українського князя, чи Богдана – славного українського гетьмана, то ніхто з чесних англійців не дивується, що ми ними дорожимо і не хочемо їх міняти на Волтера – який був, здасться німецьким Вальтером, а не Володимиром, або якесь інше чуже нам ім’я. І тому тепер ніхто прізвищ не міняє, хіба якийсь „підлизайко”, якому здається, що як змінить прізвище, то всі будуть вірити, що він англієць і йому через те буде краще поводитися і він стане бататим і славним. Тимчасом це неправда, бо тут стали славними, навіть багатими саме такі, що не цуралися свого роду і прізвища. От хочби наш славний мистець Архипенко, якого знає і шанує увесь світ, учений Тимошенко, з якого книжок вчаться всі студенти інжинерії, голова манітобського парламенту – спікер Володимир Бачинський, і багато інших, всі вони здобули славу і признання серед співгромадян і інших народів світа, не міняючі своїх прізвищ. А Мак О’Гон чи Гаверлюк, або якийсь Джексон, що давніше називався Яцків, залишилися сірими, непомітними безбатченками. Чуже пір’я не принесло їм ні слави, ні майна.

Також давніше вважали, що всі канадійські громадяни повинні вживати тільки англійської мови, а інші забути, бо нібито двома мовами годі добре і правильно говорити. Але нині, коли українці запросять на якесь своє свято представників уряду, або інших поважних громадян, то вони завжди закликають нас: „Тримайтеся своєї культури, пам’ятайте і вживайте своєї мови, своїх звичаїв, бо Канада хоче бути державою, що наче гарна будівля, збудована не лише з одного матеріалу, але з каменя, з цегли, дерева, заліза, скла і т.п. Все таки всі матеріали творять гармонійну красу і своєрідну цілість. Але граніт залишається гранітом, дуб дубом, а скло склом”. Україна, українці – це наша родина, наші рідні близькі люди, де б вони не жили, та наша споконвічна, Богом дана земля. От мої батьки живуть на рідних землях, брата мого переселили на Зелений Клин, на Сибір, сестра моя живе в Австралії, друга в Арґентіні. А ось я з вами в Канаді. А все таки ми – найближча рідня. Всюди, на цілому світі, є тепер українські етнічні групи, гілки одного великого дерева – українського народу. А коріння цього великого дерева росте на українській землі, і жодна сила, хочби й яка жорстока, його звідтам вирвати не зможе. А тут у Канаді Україна – це наша християнська віра, це наша мова, наша пісня, наше мистецтво і література, наші звичаї у щоденному житті – бутті і цілий культурний і матеріяльний дорібок трьох поколінь українців на цій землі.

А Канада – Канадійська держава, це так, якби якась добра кооператива, здорова, господарська установа, що всім нам дає можливість культурного, заможного життя і свободу бути собою, бути вірними нашій рідній Українській Спільноті. Буду чи собою, не підшиваючися під жодне чуже пір’я, ми будемо теж і добрими членами нашої „Кооперативи”, нашої спільної з іншими народами держави.

За те, ми їй вдячні, за те ми готові чесно і вірно працювати над її дальшою розбудовою у мирній співпраці і взаємній пошані з іншими її членами – етнічними групами інших народів.

От що я хот.ів Вам сказати сьогодні, друзі, і хоч Ви ще молоді, то думаю, (що Ви мене добре зрозуміли), що МИ ПЛАСТУНИ МОЖЕМО І ДОБРОВІЛЬНО ПОГОДЖУЙМОСЯ БУТИ ВІРНИМИ УКРАЇНІ, ЗГІДНО З НАШИМ ПЛАСТОВИМ ПЕРШИМ ОБОВ’ЯЗКОМ.

А як доростемо, і наша Українська Спільнота нас покличе, допоможемо всіма нашими силами нашим братам на рідних землях довершити те, чого не змогли наші батьки – збудувати Вільну Українську Державу.

От до чого теж потрібна наша „СИЛЬНА ВОЛЯ”, про яку ми минулого разу говорили.

А про „Геловін” і інші „фани”, про які Ти згадав на початку нашої розмови, Богдане, поговоримо другим разом, бо сьогодні вже пізня пора.

А тепер – чи Ви знаєте пісню „Далека ти, а близька нам”…?

Ст. Людкевич, наш визначний композитор, написав цю піснюяк пісню українців, що живуть поза межами рідної землі. Як ні, то навчімся хоч одну строфу.