Все почалося з того, що навчаючи французьких дітей музиці, помітила я, що деякі дітки якісь гармонійні, все в них виходить до  ладу, і в школі вчать­ся без труднощів, і в музиці все гаразд; співають дзвінкими високими голосочками. А от другі діти зовсім інакше сприймають навчання: не можуть проспівати найпростішу пісеньку або співають якимсь “басом”, на трьох-чотирьох нотах, не виявляючи почуття рит­му, нотну премудрость сприймають як щось непосильне. В таких випадках бать­кам кажуть: “Ваша дитина не має музич­них здібнстей. Нехай, краще, займається спортом або чимось, до чого має хист”.

У мене так не виходить. Ми співаємо з дитиною все, що граємо, довго і терпляче. Дуже часто голосочок пробивається! Нам це радість. От і питала я себе: чому дити­на не може співати? Може тому, що співу ніколи не чує? Адже і дитина, і доросла людина голосом може відтворити лише те, що вона чує або колись чула. Дізналася, що в школі діти не співають (рідко коли вчителі вміють співати, здебільшого вми­кають платівки). А чи співають в дитячому садочку? – Ні. В яслах теж – ні. Може ма­тері співають своїм немовляткам? Знов – ні. У Франції колискових майже немає! Де ж дитинці живий спів почути?

Десь у 50-х роках вперше у Франції про спів для вагітних жінок заговорила Марі-Луїз Оше, співачка. Вона відчула вібрацію звуків власним тілом – кожна нота відби­валася ніби-то на якомусь “своєму місці”. Зацікавлена цим “феноменом”, вона звер­нулася до фізика-акустика. Той, знайшов­ши книгу на полиці, сказав: “Ви віднайшли збіжність звуків із головними точками китайської акупунктури”. Отже віднайшла Марі-Луїз те, що було здавна відоме у Тибеті, Китаї, Індії, Південній Америці, хоча використовувалося лише в релігійних обрядах та в народній музиці. Це благо­дійні вібрації, що стимулюють енергетичні точки людського організму.

Поділюся тим, що знайшла я, вивчила, чи вичитала про таке. Людина, як радіо-приймач-передавач, може сприймати та видавати звуки: що почує, те й може від­творити голосом. Але ж деякі звуки, кот­рих людина не чула з дитинства, не вібрала їх у свою слухову пам’ять, не “відкликаються” в голосі. Це, наприклад, іноземні мови, “незламний” акцент іномовних народів.

В голосі людини можна відчути найпотаємніші її емоції, всю різнобарвну гаму її переживань. Можна “прочитати” навіть органічні зміни в її тілі – слабі та хорі місця.

Від першого прояву життя дитинки, і голосу (іноді крику) при народженні від першого вдихнення (натхнення) і до остан­нього видоху (віддачі духу) через усе життя ведуть нас, як маріонетку за ниточ­ку, наші емоції: радощі, страхи, надії. Пер­ший крик – це глибинний жест звільнення від напруження. Пізніше плач дитини – це інстинктивний прояв спротиву щодо непри­ємної агресії – холоду, голоду, болю чи страху. Уявіть дитинку, коли їй страшно або холодно (у лікаря, коли її роздягають, перевертають,  колять)  – всі мускульні групи її тільця протестують, личко, ноги, руки взаємодіють з диханням, голосом, відчувши  наявність  агресії:  «Мерзну!.. колять!.. заберіть!.. заспокій-те!.» Поступово дитинка виробляє нові емоційні місточки, звукові зв’язки  для спілкування зі своїм оточенням – лепет, щебетання. Згодом   вона стане повторювати те, що чує, пристосовувати тональність, тембр, силу свого голосу до нових потреб у і спілкуванні – через слово…

Слаборозвинені, нервово або психічно хорі діти дуже сильно реагують на спів. Поліпшується їх загальний стан, з’являеться бажання рухатися, цікавитися оточеням. У Франції, як майже у всіх «розвинених» країнах, матеріальна, раціональна сторони життя переважають над іншими потребами людського розвитку, як культура і духовні пошуки, моральні засади, виховання цих цінностей у дітей… Французький вираз “метро-бульо-додо” (метро-робота-бай-бай) прекрасно виявляє життя французів, особливо по містах. Батькам ніколи читати дітям книжки, казки, співати колискових, розповідати про світ (на те є телебачення!), годувати дитинку материнським молочком, передавати їй якісь традиції. Вже два покоління, як не більш, виросли в темпах “метро-бульо-додо”, в яслах – з трьохмісячного віку, в так званому добробуті, котрий має свої вимоги: він змітає все нераціональне, невидиме, в книжці ненаписане. На штучнім (коров’ячім) молоці ростуть добрячі людо-телята, ходять землі та (як і їх «годувальниці») головою донизу, лиш на земне і дивляться. За словами Марі-Луїз, “людина потроху втрачає вміння говорити (дислялія, недостача слів), писа­ти (дислексія, труднощі в правописі), спі­вати (відсутність слуху, нерухомість голо­су), ритмувати (аритмія, недостатність вну­трішньої рівноваги), бажати (депресія, бай­дужість)”…

Зіткнувшись із “неспівучістю” фран­цузьких дітей, шукаючи цьому пояснення, звернулась я до періоду вагітності, коли створюється нове життя, коли йому пере­дається все, чим живуть батьки. В програ­мі підготовки До народження я вчу моло­дих жінок співати. Співати – це також кра­ще дихати (часто ми дихаємо “навиворіт”). Це також пізнати, де і яка вібрація най­більш добродійна. Співаємо здебільшого колискові. Найулюбленішими у майбутніх мам є наші українські колискові, зокрема “Ой спи, дитя, колишу тя”. Аж сльози навертаються від зворушення…

Тепер вже є застарілими поняття, що ніби дитина починає розуміти та відчувати лише після народження. Народившись, во­на вже готова до земного життя, а зарод­жуючись, вона приходить готовою до утро­бного, “морського” періоду життя – “атом життя” існує до зародження.

Франс Вельдман, голандець, лікар, вміє говорити з дитинкою ще в утробі матері, він грається з нею, показує батькам, як і вони можуть передавати дитинці свої ба­жання, як можуть захистити її від переля­ку, від своєї власної нервовости. Це зовсім просто робиться: щиро подумай, що хочеш їй передати, попередити, коли буде щось тривожне, пояснити, що її це не торкає­ться, поділитися чимось цікавим, красою природи, радістю, а головне – співом! Бо ж коли в нашому тілі спів розливає бла­годійні енергетичні вібрації, то дитинці вони передаються “прямим струмом”, та ще й материнською ніжністю, неперевершеною силою чарів рідної мови, або з цікавими вібраціями чужоземних мов. Передаються традиційні мелодії та ритми, і навіть історія краю та суспільне життя на­роду. Все це дитинка впізнає пізніше –  па­м’ять її вже працює, як ії самосвідомість (адже не ми її, дитинку, “вибираємо”, а вона нас вибирає, але лише тоді, коли “є їй дорога у можливість”).

Після народження дитинки співаймо їй частенько, щоб у складний період звикання до нового акустичного життя, могла б вона знаходити знайомі для слуху віхи –пісні, що колисали її до народження, не в цьому світі. (Одразу після народження дитинка дуже чутлива до різких звуків, бо чує ще через воду –це “акватичний” період слуху. Через  п’ять  днів  вода  розходиться,  і немовлятко чує вже через повітря).

Дуже радісно, коли мамусі приходять співати, десь на 5-6 місяці вагітності, а пізніше сходяться знову, вже з малюками, хочуть продовжувати спів. Розповідають, як ростуть їхні дітки: одна мама каже, що вона, лише співаючи, говорить до своєї доні – інакше не може: “запуня-а-а-ла пелюше-е-ечку!” А один хлопчик, замість плакати, співає! Модулює голосочком, ви­казує, що йому треба – ти, мамо, розумій. А той вже підріс, весь час наспівує, швидко вхоплює мелодію. Та про всіх не перека­жеш …

Ось на кінець вираз Альфреда Томатіса, неперевершеного знавця вуха: “Співати – це щедро ділитися тим, що ти одержав. А чим більш ти вмієш віддавати, тим більше й одержиш “.

А ще додам про нас українців. Ми маємо великий Божий дар – це співучість нашого народу. Коли порівнюю до французів, аж дивно стає. І ось надумалось мені таке: раніше люди ходили до церкви, сповіда­лися, і їм легшало, бо виговорили, відкину­ли свою біду. Довгий час на Україні спові­датись не ходили – багато церков були позачинені. У Франції ж всі відкриті, а спо­відатися французи все одно не дуже-то ходять. Та ж як накипить їм на душі, коли вузлик за вузликом зв’яжеться все невисловлене, стане зовсім тяжко, тоді йдуть до психотерапевтів. Терапевти розв’язують вузлик за вузликом – помагає (або ні).

На Україні ж ні до сповіді, ні до психоте­рапевтів не часто ходять, але маємо неви­черпну скарбницю народних пісень. На кожну життєву проблему є пісня: чи милий кохає, чи ні, чи віддали за старого або дітки голодні, або хлопці на війну пішли, чи борщ на весіллі недобрий зварили, чи комарик пролетів – на все є пісня! Все можна виспівати!