В тій хвилі, коли починаю писати ці рядки, охоплює мене якесь бажання поломити перо, щоби воно не писало вже більше слів — бо скільки то слів вже написано! А де-ж діла?
Запамятайте собі щоденно одне діло, добре діло — менше про те якого роду, в якій ділянці. Діло що виказало би Вашу вірність Богові й Вітчині, любов батьків, послух своїй владі, прихильність до своїх товаришів(-ок). Щоденно одне добре діло!
Недавно попав мені в руки »записник добрих діл« одного юнака. Я читав і зі зворушенням переживав їх. Дещо з того осталось на завше в моїй памяті. Там було написано;
4. березня: Я дав Юркові моїх пять золотих, щоби він міг піти на прогульку й тому завтра, в неділю, остаю в хаті.
5. березня: Батьки дуже тішилися, що я остався в дома, недогадуючись властивої причини. Так вчинив я радість (добре діло) тром людям.
6. березня: Я »зрізав« нині з латини. Можливо на те щоби не ставав надто певним себе. Але як я соромився перед моїм гуртком. Бо-ж непластуни кажуть щораз: »Розуміється, все для Пласту, все на спортовому грищі, все на прогульці, а на виконання шкільних обовязків немає часу«. Але від нині починаю пильно вчитися.
7. березня: Прегарно! Нині дістав »дуже добре« з грецької задачі. До цього похвала провідника. Гратулював навіть Юрко, що з ним я погнівався після прогульки.
8. березня: Я посперечався з моїм батьком, бо він не дозволив мені піти на легко-атлєтичні вправи цілого гуртка. А він міг це мені зовсім добе зробити, і може вкінці був би згодився, коли я не говорив так остро, так уперто… Увечорі: Якраз перепросив я батька. Він всетаки є добрим і радо вияснив мені причини своєї заборони та нешляхотність мойого поступовання. Я вповні зрозумів його.
Таке написано в тому записникові, сторінка за сторінкою. Внутрішні змагання, готовість до діл, бажання й побіди. Вірте мені, що такий записник Ваших діл, ще дуже добра прозірка власного поступовання. Ясно й невмолимо знайдете там написано: Творив я діла? Що за діла? Які саме треба мені творити?
Ще дуже болить, коли згадається про невиконані добрі діла, що їх вже не можна »надробити«, бо…
Як приклад, послухайте цього оповідання: Пізнаю осінню 1918 (а, яка чудова була та осінь!) їхав я з наших окопів під Львовом до поблизького села. Я був сам. По дорозі відломив зелену вітку з розтороченого стрільном дерева. Небаром знайшов те, чого шукав. Кілька хрестів кілька могил. А між ним та могила, той неприкрашений хрест, що на нім виписано: «Згинув за Вітчину смертю героя … » Тут лежав Влодко, мій друг, молодий сотник, тут снив свій останній, вічний сон. Тоді відчув я весь тягар слів: Тепер не можуть уже й найкращі бажання. Запізно!
Ми оба сиділи на одній шкільній лавці, оба переживали багато разом: Вибух війни, творення власного війська, розвал Австрії, повстання своєї держави, вступлення в ряди рідної армії … Влодко »авансував« на сотника, я тільки на хорунжого. Він палав огнем горощів і радости, я завидував йому. На другий день він вирушив під Одессу. Я оставав у коші. І знов і йшли листи від нього до мене, й від мене до нього. Ми робили прегарні
пляни, обіцювали собі відсвяткувати при нагоді нашу згоду…
Літний вечір. Перша сотня стояла на подвірю перед будинком команди. Крізь чисте вечірнє повітря линув голос церковного дзвону. Завтра неділя, завтра й ми вирушаємо на фронт. Нагло трубка почтаря. Прийшла почта.
»Хорунжий Роман….« Один погляд — ага, товстий лист від батьків з Бродів.
»Хорунжий Роман….« Цим разом тонкий і рожевий. Люба мала Ганка.
Щераз: «Хорунжий Роман….« Лице отамана було дивно строге, коли давав цей третий лист. Я глянув на адресу: Сотник Володимир…. А на другій стороні: Чорна печатка: † за Вітчину!
І нараз пішло все марне. Свято згоди з Влодиом? В цьому житті вже ні. Я не плакав. Чому? Не годилось. На щастя у вечір пращальний пир. Високо підношу чарку з напитком: »На Твоє, Влодку….« Зазвеніло скло розбитої чарки! «Може послідую за Тобою — небаром Влодку — »
Юнаки! все те нагадалось мені коли стояв я того осінного дня над Його могилою. Це все розказав я Вам не ряди сліз.
Коли я ще пишу, то тільки тому, щоби осягнути одне: Добрі діла творіть Ви, пластуни! Щоденно діла, поки ще для нас усіх не є запізно!