Вірність Богові

Споконвіку виховним ідеалом було досконалення людини. Щоб спрямувати себе на шлях досконалення, людина мусить плекати в собі релігійність, яка проявляється у духовій силі людини і змушує її боротись із злом, спонукує любити Бога і ближнього, допомагає усвідомляти гріхи, викликає потребу спокути, — коротко сказавши: нагороджує людину тією найдосконалішою універсальною любов’ю, яка включає і християнську любов до ворога, а яку Тієр де Шарден називає „величною емоцією”, що є в основі буття. Розвиток духа йде поруч із творчою еволюцією і моральним поступом, що віддзеркалюється у культурі, релігійності, мистецтві, філософії, етиці, — в усьому, що дає життю „вічну” реальність, невмирущість краси і добра.

Ідеал пластунів покривається із ідеалом християн, бож вони прямують до перемоги добра над злом, бувши сильними релігійно та національно індивідуальностями, вони стають носіями глибокого етосу любови, краси, правди, волі. Етос, тобто найвище духове піднесення, настає тоді, коли добро перемагає і перетворює антагоністичні сили у щораз то вищі моральні вартості. Сили етосу пливуть із життя, із змагання до святости, у якій людина здійснює своє властиве призначення. Прямування до досконалости, моральна краса людини черпається із боротьби із злом, із страждання. Бо життя християнина і пластуна чи творчого мистця — це постійне зусилля, самодисципліна, а її нема без напруги, без болю.

„Хто не жив посеред бурі,
Той ціни не знає силі,
Той не знає, як людині
Боротьба і праця милі”.

„Щастя — то зрада, будь тому рада, — тим воно гарне, що вічно летить!” Ось таку глибоку інтерпретацію боротьби, праці і щастя подає Леся Українка. Тільки у боротьбі, у змаганні настає той високий тонус духового життя, що в людській мові популярно називається щастям. Його можна переживати тільки в перспективі вічности і трансцендентного духового світу, у перспективі християнської інтерпретації життя і смерти. Із такої інтерпретації вічности людина здібна зрікатися життя заради духової цінности, що має позачасове значення. Цим пояснюється факт, що людина віддає своє життя за ідеали.

Такі є основи християнської та інших наближених до неї ідеологій. На ній побудований Пласт. Ширення добра, допомога іншим — це одна з основних заповідей Христової віри, яка наказує „любити ближнього, як самого себе”, а одночасно це і вимога до пластуна — робити щоденно „добрі вчинки”. Пластовий закон спонукує задумуватись над своїми хибами, а церква навчає нас усвідомлювати свої гріхи та очищуватись від них. В обох випадках потрібно втручатись у свої думки і почування, унапрямлювати їх до ідеалу, робити лад у своїй душі.

Цих кілька думок, позбираних із різних творів великих мислителів, які є інтерпретацією основних понять у людському житті, навела я тут на те, щоб ще раз ствердити, якою широкою, всеохопливою базою є ідейні основи Пласту. Вони завжди були і є та і далі будуть актуальними, поки людина житиме на землі.

Любов ближнього, а в найширшому християнському розумінні любов до людства, покривається із любов’ю до свого народу, що є частиною того людства, вона прямує до досконалення ближніх. Поєднання ідеалів любови Бога, ближнього, тобто Батьківщини, і є суттю релігійности, досконалення. Цих понять не слід роз’єднувати, бо тоді це не була б повнота буття і творчої любови. Тому то багато філософів твердять, що християнство — це найаристократичніша з релігій. Ідеали висловлені Христовими притчами доказують, якими виїмково вузькими є стежки до Царства Божого. Тому так тяжко християнству в усій повноті здійснюватись у житті людей.