Я чув таку молитву:
— Міцні груди дай мені, великий, всемогучий Боже, нездобутні для брехні, обману й підлоти, могутні й сильні, як скеля над берегом моря. Кріпкі хвилі розбурханого, гнівного моря бють громами об них, вони ж пишаються могутні, сильні, нездобуті!
— І дай мені, сильний, всемогучий Боже, буйні крила й високий лет вірла. Буйними крилами щоб прошиб я чорні хмари й високим летом щоб знісся я до сонця, своїм цілим єством щоб вхопив ясного проміння і надію щоб я зніс на землю про близький день нашого повстання!
— І дай мені ясний розум, що вміє відрізнити річ велику від малої. Щоб за велику у бій я йшов кривавий, за малу щоб я і не бився. І охоту дай до праці, щоб ніщо не мало сили знеохотити мене без огляду на невдачі усі і на ворогів усіх. І дай запал який має поет в хвилині творення й витривалість малої мурашки, що десять разів впаде і знову піднесеться до праці!
— І дай мені, Боже… Та я це добре знаю, що Ти хоч сильний, всемогучий, для мене чудес не поробиш жодних!
— Добре я це знаю, що не даси мені грудей кріпких, як скеля з ґраніту — а даси мені слабкі, людські груди, а я сам мушу взяти молот тяжкої буденщини і серед болів, невдач та вагань сам мушу викувати міцні, сильні груди!
— І те добре знаю, що й не даси мені ні буйного лету, ні могучих крил, щоб линув я до сонця і проміння надії на землю щоб зносив. Ні! Я сам мушу навчитися добре ходити по землі і ось тут, на землі, посеред людської злоби і невдач мушу я сам кувати свої груди в сталь, аж викрешу в них віру, щоб самі світили, як ясне сонце посеред хмар на небі.
— І я вірю, о, в це я кріпко вірю, що й ясного розуму не зішлеш Ти мені готового з небес, а я сам мушу його здобувати, блудячи по шляхах життя. І ні охоти до праці, ні запалу, ні пильности даром не даси мені! Як мала мурашка мушу я сам падати і знову здійматися вгору. І падаючи і здіймаючися вгору, день-в-день, в тяжкій праці посеред невдач, осміяний людьми і битий, мушу я сам це все собі здобути — у поті й крові.
— А це моє спізнання хай початком буде моєї сили й могутности!