Дорогі подруги і друзі! Перед вами пластова відзнака, три листки лілеї, переплетені тризубом. Це символ Українського Пласту, символ живучої пластової ідеї. Три листки лілеї символізують три головні обов’язки пластуна: обов’язок перед Богом і Україною, обов’язок перед іншими, обов’язок перед собою. Ці обов’язки становлять основу нашого щоденного життя. Вони поєднані в Пластовій Присязі. Я пригадаю вам їх. При кожному обов’язку хай душа ваша стрепенеться, хай кожний з вас хвилину призадумається над значенням складених вами приречень.

Присягаюсь своєю честю, що буду вірний Богові й Україні. Це наш основний обов’язок перед Творцем світу й перед нашою Батьківщиною.

Присягаюсь своєю честю, що буду помагати іншим. Уважливість до інших с основою співжиття у нашому довкіллі. Поміч іншим – це наріжний камінь пластування.

Присягаюсь своєю честю, що буду жити за пластовим законом. Це обов’язок плекання нашого характеру згідно з пластовим законом. Коли зберігатимемо його, будемо тілом сильні, духом розвинені і морально здорові.

Ми бачимо виразно нашу життьову дорогу перед собою, ми бачимо виразно всі перешкоди на шляху й оминаємо їх. Три Головні Обов’язки Пластуна – це наші дороговкази на ціле життя.

Та ми не завсіди зберігаємо вірність цим ідеям. Ми перестали жити за пластовим законом. Ми забули наш обов’язок перед собою. Без цієї свічки наш пластовий шлях вже не такий виразний. Ми забули про наш обов’язок перед іншими. Ми забули про наш обов’язок перед Богом і Україною. Тепер ми загубили зовсім наш шлях. Ми не маємо напряму. Ми не маємо дороговказів. Ми що крок натрапляємо на перешкоди. Довкруги нас темрява. Ми попали в зневіру. Ми повні жаху. Ми шукаємо дороги… В тьмі кромішній стараємось її віднайти…

Ми пригадуємо собі  Бога, ми молимось. Ми пригадуємо собі нашу Батьківщину. Ми віднайшли наш напрям. Та наш шлях ще темний і дуже невиразний. Ми пригадуємо собі наш обов’язок помагати іншим. Наш шлях стає яснішим, хоч він ще не дуже виразний. Ми починаємо жити за пластовим законом. Ми віднаходимо себе вповні і наш пластовий шлях ясно розгорнувся перед нами. Наш шлях: наші обов’язки перед Богом і Україною, наші обов’язки перед іншими, наші обов’язки перед собою.

Плекайте, друзі, ці пластові ідеали в кожну хвилину свого життя, будьте вірними їм завжди і всюди. Своїм прикладом, знанням і вірою перещеплюйте їх в душі української пластової молоді, що її ви зобов’язалися виховувати, та створіть з неї вартісне покоління українського народу.

На залі учасники починають співати Пластовий Обіт, спочатку декількох, пісня набирає сили і при її закінченні засвічується світла.

Серед вище змальованих обставин довелося Дротові виготувати свій новий підручник, який він назвав “Життя в Пласті”. Я сьогодні перейменував би його на “Зразкове життя в Пласті” або “Правила життя в Пласті” бо коли порівняти цей посібник хочби з недавно виданим в українському перекладі “Скавтінґом для хлопців” Бейден Пауела – то побачимо колосальну різницю в підході: Дрот для своєвільних індивідуалістів-українців бажає дати устійнені норми пластування – а військовик Бейден Пауел думає, що для державної нації, з довгою традицією звичаїв і законів, вистачить дати тільки вказівки-поради для більш-менш добровільного виконання їх в пластуванні.

Якщо я був би мав змогу раніше пізнати оригінальну англійську скавтську літературу, то напевно був би дораджував Дротові обмежитися до приречення – щоб не ставити малих хлопців перед присягу, яку безумовно треба дотримати до… смерти. Так воно вже мені чомусь і тоді видавалось, коли я приявний був при складенні такої урочистої присяги на національний чи пластовий прапор. Бо коли опісля в одному чи другому пластун не зміг дотримати складеної присяги, то тоді або сам заломлювався – або, що ще гірше, вчився ходити поміж дощ, нехтуючи деякими законами, які повинен був шанувати.

Тому мені постійно здавалося, що краще було б вимагати тільки відповідно складеного приречення, бо хоч воно повинно теж зобов’язувати солідного пластуна, то все таки у випадку недотримання деякого припису не в’їдається в душу таким докором, як зломання присяги. Бо присягаємо Богові, Україні, своїм найріднішим – і вони певні, що ми присяги свято доховаємо. А якщо ні, – то ми самі себе осуджуємо. А коли ми тільки прирікаємо, напр., поданням руки – то цим ми заявляємо, що ми справді хочемо, свято бажаємо сповнити приречене, але коли не будемо в силі, то мабуть нас звільнять з приреченого. А хто звільнить від присяги?

Ці мої колишні єретичні думки ще й тепер актуальні, і я не мусів би із здивуванням довідуватись, що якийсь старший пластун чи сеніор часом п’є горілку чи вино. Бо якже так? Чому малий, неповнолітній хлопчина має бути ліпшим пластуном і дотримувати присяги, що не буде пити, а чому від цього обов’язку звільнені повнолітні пластуни?

Отже пити – чи не пити? Присягати – чи не присягати, а тільки прирікати? Для мене це ясне, і я волів би щоб маленького пластуна не обставляти непосильними для нього обов’язками, не тільки щодо пиття, але і в багатьох інших завданнях. Правда – нашу широку народну вдачу треба оформити якимись нормами, дисципліною, в більшій мірі, як цього вимагали б деякі інші народи, але тільки в міру, за мудрою радою: Quidquid agis, prudenter agas et respire finem! А цей кінець – вислід наших пластових педагогічних змагань – не завжди був задовільний у діяльності деяких дорослих пластунів. Не перечу, що в цій проблемі криється квадратура кола, яку годі притьмом розв’язати, – але вільно нам думати над уліпшенням методики, а то тим більше, коли нас доля розсіває по цілому світі між чужі народи. Там треба кожному українському пластунові “станути за мільйони”, тож треба виказатися стійким, кришталевим характером. А як це осягнути?

Ad impossibilia nemo obligatur.

Латинський напис говорить: Нікого не можна змушувати робити щось неможливе.  Дотримуватися присяги можливо. Вірніше, великий сором не дотримуватися її. Хай буде соромно кожному, хто йде на компроміс зі своєю пластовою совістю. Нехай мучить сумління тих, хто живе подвійним життям. Нехай ховає очі кожен, хто залишається в Пласті для себе.

Кульчинський Роман на ЛШ 1995 року.

“Нам пора щось міняти? Потрібні “нові ідеї”?“……. Придивіться до людей, які говорять про необхідність змін. Чи не ховаються вони по закутках з “ароматизованими паличками”? Чи думають вони щодня про якесь простеньке добре діло? Чи не є вони звичайними себелюбами? Чи не соромляться вони пластового однострою? Чи часто доводилося вам зустрічати  цих раціоналізаторів  на церковній відправі?……Я просто веду це все до одного: чи зрозуміли вони всю повноту життя в Пласті, щоб починати його змінювати?

В одному з виступів на VI Пластовому З’їзді я несподівано для себе почув, що нам не слід переоцінювати роль Пласту в українському суспільстві…. Певна річ, ми не народні депутати і не клуб “нових” українців. “Сильні” світу цього не вносять нашу організацію у свої стратегічні плани. Ми, начебто, не “вирішуємо питання” на вищому рівні. Замість мобілок ми носимо на боці розкладні пластові ножички… Мені, взагалі-то, прикро вести мову про це зараз і доводити, що в нас є роль, і що вона провідна. Я хотів би просто з’ясувати таке: скільки українських організацій вимагають від своїх членів складання присяги? Хто з них, якщо такі є, присягає своєю честю на вірність Богові, на вірність Батьківщині, на допомогу іншим? Хто ще має всю повноту структури для такого способу життя?

Озирніться довкола. Хіба ви не помічали, що богом в умовах (будь-якої) демократії є бабки, що в Україні цей бог вже найшов своїх жерців, що ми втрачаємо українців кожен день у великих кількостях. І, в принципі, не важливо де, коли і як вони вербуються, важливо, які наслідки це потягне за собою. Може це все робиться для підняття морально-етичного рівня українського народу. Може навала західної культури(?) справді приведе нас до зміцнення сім’ї та любові одне до одного, а Леонід Рижухін пабудує наву і гарну Україну? Може й так… Ну, тоді дякую за увагу…всі вільні, наша місія закінчена, за нас вже все вирішили і узгодили. Завтра 50 мільйонів дружно, разом, з піснею почнуть будувати Наву Україну. Чого ми будемо рипатися зі своїм Богом, своєю Україною, якщо вже всі вибрали майбутнє (?). Хіба ми щось змінимо? І для чого взагалі протестувати, якщо всі разом ідемо в омріяну і палко-жаданну Європу. В  умовах “дикого заходу” пластунам як ніколи треба триматись коріння, як ніколи треба бути пластунами. Ми виношуємо ту Україну, про яку вони мріють і збираються будувати. Ми вагітні саме тією Україною, про яку будуть говорити, з якою будуть рахуватися і залюбки товаришувати. Ви взагалі бачили на стовпах листівки “аборт – це вбивство”…… Давайте думати про майбутнє. Працювати, а не пристосовуватися. Доводити, а не виправдовуватися. Пластувати, а не робити вигляд. Давайте спробуємо стати тими, яких ми так вихваляємо – звичайними пластунами.

P.S. До вас приходитимуть нові люди. Пласт буде їх притягувати і може статися, що саме ви будете їхнім поводирем у таємничій країні. Саме від вас залежитеме, як цей “новак” сприйматиме надалі Пласт. Спробуйте йому пояснити, що Присяга – це важливо. Скажіть, що це певна кульмінація для людини, яка приходить звідти до нас. Але пам’ятайте, щоб вам повірили, слова присяги мусять бути “написані у вас на чолі”.

Прошу пробачення у всього чесного братства за те, що свого часу не робив всього, що було у моїй силі.

«Присягаюсь своєю честю, що робитиму все, що в моїй силі, щоб:
бути вірним Богові й Україні,
помагати другим,
жити за Пластовим Законом і слухатись пластового проводу».
Правильник УПЮ т. 1.3.

В цьому порядку пластунських обов’язків супроти Бога, Батьківщини, других і себе — ми схильні відчувати неначе степенування їх ваги. Сприяє цьому й ідеалізм, що каже ставити Бога, добро Батьківщини і других перед себе. Але по суті, пластова система сперта на повній гармонії між цими обов’язками: вона все бачить цілість, що зложена з частин — окремих обов’язків. Без одної хоч частини немає цілости. І тільки в межах тієї гармонійної цілости ми — ясна річ — поставимо «себе» на кінець.

А в пластовому виховному шляху — навіть такий порядок: через одиницю до ближніх, до батьківщини, до Бога. Бейден-Пауел завжди це підкреслював. Він завжди бачив наперед юнака перед собою, потім мужа-громадянина, що виросте з нього, а далі й світ, який буде таким, яким його зроблять люди. Він хотів, щоб це був кращий світ щасливих людей.

Не раз уже в історії, а в останнє в т. зв. Атлянтійській Хартії — представники великих народів ствердили, що людина має природне право змагатись за своє щастя. Пласт пішов ще далі. Він просто поклав на юнака обов’язок йти до щастя і він вказує йому для цього найкращий шлях.

Бейден-Пауел залишив пластовому братству свій заповіт. В ньому каже він про це так: «Я вірю, що Бог посилає нас на цей світ, щоб ми були щасливі й тішились життям. Але щастя не приходить з багатством, з успіхом у карієрі і не полягає в пустому самовдоволенні. Одним із кроків до щастя є здоров’я і фізична сила; вона дасть Вам, юнакам, можливість бути корисними, а як станете мужами, користуватись повністю життям»…

Отож, з того становища, пластування вказує дорогу до щастя. Пласт, передусім, впоює в юнака глибоке розуміння щастя, те, що лежить у гармонії з Богом, у чинній службі укоханій Батьківщині, у помочі ближнім, в житті з природою, в пізнанні й відчуванні краси життя, в моральнім і фізичнім здоров’ї, в силі, в усміху.

Чинна пластова гра в новацькому чи юнацькому віці повна веселости, принади. Це її суттєва прикмета. Але цю свою прикмету вона передає грачам: вчить їх радости, усміху на ціле життя; вона є школою життєрадісности. Пластовий Закон, пластові проби, вмілості чи вправи виробляють у пластуна прикмети, що — на нашу думку — становлять про щастя людини, а цілий впоєний спосіб, «стиль» життя пластуна, пізнішого громадянина, творить умовини для здобування й відчування успіху та щастя. В тому щасті — я сказав би — синтеза, або сума всього того, що Пласт дає пластунові на тепер і на ціле життя. З того випливає основна риса його відношення до світа: життєрадісність.