До І. світової війни — а радше до 1918 р. — вживалося в Галичині як національного українського гербу на синьому полі давнього княжого жовтого лева, що пнеться на скелю. Проф. Боберський як член Бойової Управи Українських Січових Стрільців відчував, що цей герб не прийметься на Наддніпрянській Україні — а також, що тамошній київський св.Михайло не може стати всеукраїнським знаком. Тому на спілку з різними мистцями продумував комбінацію чи радше споєння цих двох гербів у якусь одну цілість. З цих змагань вийшла з мистецького боку гарно продумана постать лицаря св. Михайла зі щитом, на якому видніє галицький лев. Але ледве, чи цей проект удостоївся б був загального признання. Цю проблему прекрасно і дуже просто розв’язала Центральна Рада за порадою проф. Михайла Грушевського, приймаючи тризуб Володимира Великого за державний, а тим самим за всеукраїнський герб з давньою традицією.

В Пласті був, очевидно, свій знак лілея — як інтернаціональна відзнака цього уладу. Але кожна національність намагалася до цього знамени додати щось своєрідне, по чому можна б було відразу пізнати, до якого народу належить скавт, що носить таку відзнаку. Те саме питання виникло й перед Пластом. Тому в 1920 р. проголошено конкурс на українську пластову відзнаку. Пластуни подали кілька проектів — але ні один не вдоволив д-ра Тисовського. Тому з цим ділом він звернувся до мене, як до колишнього рисівника-графіка.

По короткій застанові мені блиснула думка, що коли лілея й тризуб складаються з трьох головних частин, то чому не можна б їх якось зв’язати. Залежало мені ще тільки на тому, щоб ні лілея як уладова відзнака, ні тризуб як державно-національний герб нічого не втратили на своїм самостійнім значенні при їх зв’язуванні. Але й спільне теж було важливе: що один і другий символ мусять якось суцільно відображати змагання пластунів до національних і пластових висот — хоч видимо двома окремими духовими шляхами. Отже ці окремі ідеї треба було якось як рівнорядні споїти. Ідучи за цими думками, я спробував переплести разом ці два знаки — залишаючи за кожним з них їх окремий самостійний авторитет. Тоді мене ще непокоїла думка, що може не годиться «надуживати» національного гербу навіть для найкращої мети. Але захоплення, з яким д-р Тисовський прийняв мій проект, опісля 30-річна традиція цього знамени в Пласті успокоїли мене, що я незле підійшов до зафіксовання української пластової ідеї в одному знаку.

Малюнок першої пластової відзнаки із віньєтки перших чисел «Молодого Життя» 1921 року

Рисунок я виконав 4 січня 1921 р. — а вже 5 січня вранці, на кошових сходинах пластунів у музеї Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові, я міг пред’явити голові Верховної Пластової Ради мій рисунок тризуба−лілеї, виконаний на тлі ромба. Непомірно радію, що теперішній пластовий провід затвердив як українську пластову відзнаку тризуб з лілеєю саме в такому струнчастому виді, як я був спершу нарисував. Бо після виконання в металі перші пластові відзнаки в 1921 р. вийшли дуже погано, якісь принижені, розпливчасті, в рисунку замазані. Теперішні відзнаки віддзеркалюють чітко переплетення двох окремих струнких гербів так, як це вірно за моїм рисунком було подано на віньєтах перших чисел «Молодого Життя» в 1921 р.

Металева відзнака, яка використовувалась пластунами у 1920-х роках

Мирон Федусевич

Славіст, україніст, літературознавець, музикознавець, професор української мови й літератури в Академічній гімназії (Головній). Народився 24 березня 1891 р. в м. Стрию в Галичині в родині священика, професора державної гімназії й громадського діяча. Народну школу кінчав у Стрию в 1897-1901, середню освіту набував у польській гімназії в Стрию (перших шість кляс) і закінчував її в Академічній гімназії у Львові, де здавав іспит зрілости в 1909 р. Рівночасно вчився й музики (теорії й історії музики й гри на фортепіяні) в приватній музичній школі в Стрию і в Вишій музичній школі ім. Лисенка у Львові.

Після гімназії вчився у Львівському університеті і студіював клясичну філологію з археологією, філософію й славістику. Потім ще поглиблював студії славістики й археології в Карловому університеті в Празі та в Віденському університеті, зокрема славістику й педагогію.

Після всіх вимаганих формальностей почав учительську практику в Академічній гімназії в 1915 р. і працював там, на Головній, аж до 1944 р., коли перейшов на емеритуру і переїхав до Відня. Після війни переїхав до Баварії, жив якийсь час в переселенському таборі в Карльсфельді б. Мюнхену, потім у Таборі “Орлик” у Берхтесґадені, в переходових таборах Фельдафінг і Функказерне, а в липні 1952 р. емігрував до Австралії й поселився в Сиднею. Там і прожив решту свого життя і помер 2 грудня 1962 р. на 71-му році життя.

М.Федусевич на пластовому таборі «Сокіл» в карпатах, 1920-ті роки

На початку цього [1983] року відійшов від час на «Вічну Ватру» визначним і широко іідомий мистець, графік і маляр, Роберт Лісовський, колись пластовий діяч, а передусім великий лю­битель нашої пластової молоді і її організації.

Роберт Лісовський у пластовому однострої,
1930-ті роки

Тільки старші з нас знали Його ще особис­то як пластуна «Сизого Орла»; для молодших був Він майже чужим. Адже прожив Він ос­танні десятиріччя із Своїх дев’ятдесять років далеко від пластового середовища там, куди кидала його скитальська доля, останньо у Же­неві, в Швайцарії. А проте був Він завжди близький нам духом, прив’язанням до пласто­вої ідеї і живий своїми мистецькими слідами в нашій організації. Ось погляньмо на велику, по-мистецьки стилізовану пластову лілейку в наголовку листового паперу Головної Пласто­вої Ради і Головної Пластової Булави: вона — твір Роберта Лісовського, пластуна і мистця — графіка; або ось мистецька марка на обкла­динці «Великої Гри»: вона теж роботи «Сизо­го Орла» — Лісовського. Його заставки, ри­сункові знаки прикрашували пластові видан­ня, коли цього тільки було треба. І це були твори не тільки Його мистецтва, але й Його любови до Пласту. Тому й заслужив Він, щоб згадати Його дружнім спомином і поглибити Його пам’ять серед нас.

Народився Роберт Лісовський в 1893 р. на Запоріжжі над Дніпром, близько місця, де колись була Січ, де бились об межі хвилі дні­прових порогів і жила безмертна козацька сла­ва. Мистецький порив і здібності повели його до Києва на науку в найкращих наших тодіш­ніх мистнів. Був учнем славного маляра О. Мурашка, потім — у Київській Академії Мис­тецтв — славного графіка Юрія Нарбута і Михайла Бойчука. Воєнні події примусили Його шукати волі на заході: Львів, у Західній Укра­їні, хоч під Польщею, а головно Прага у Чехо-Словаччині, стали Йому новим вітчизняним прибіжищем, а українська громада — новою родиною, Він ще продовжував навчання в Ака­демії в Берліні, потім працював як мистець, а згодом як професор в Українській Пластичній Студії в Празі. Тут, у Празі, і на Закарпатті він зустрів молодих українських юнаків, що звали себе пластунами. Зразу почув з ними ідейне споріднення і став членом їх родини. Уродженець Запоріжжя став пластуном і діс­тав романтичне пластове ім’я «Сизий Орел». Минули його юнацькі роки, але духом був на­далі юнаком і знайшов у пластуванні сповнен­ня юнацьких мрій і надій. Може козацькі тра­диції його рідного Запоріжжя потягнули Його в ряди Пласту. Коли зорганізувався за межами Рідних Земель «Союз Українських Пластунів Емігрантів» (СУПЕ), Лісовський став його ак­тивним членом, а згодом і комендантом. За свою провідницьку працю дістав найвище то­дішнє пластове відзначення «Золотого Хреста». Прийшла Друга Світова Війна і наш «Си­зий Орел» мусів знову летіти у новий вирій. Опинився в Лондоні, а опісля в Женеві, де жи­ве його дочка, теж відома малярка, Зоя Лісовська Нижанківська. Там і почав Він Свою ос­танню мандрівку — на Вічну Ватру.

Одна з робіт Р.Лісовського, авторський шрифт якого взятий за основу взятий за основу для корпоративного шрифту у бренд-буці Пласту.

Українська Молодь мусить врешті усві­домити собі, що є дійсно будуччиною своєї Нації. Мусить зрозуміти, що саме вона має, і то може вже в найблищих днях, — пе­ребрати на себе весь тягар преважних завдань: не тільки загоїти всі рани на національ­ному орґанізмі — по болючих минулих невдачах та часах «руїни», але й вивести свою Націю на шлях величі і могутности.

Але, як-що ми не позбуде­мося наших особистих старих національних хиб та недо­стач, то і майбутнє не буде нічим різнитися від сумного минулого та ще може сумні­шого сьогодня.

Тільки ґрунтовне перевихо­вання нас всіх може бути запо­рукою, що виконаємо яке лід наші завдання, хотяй би були не знати як трудні та важкі.

Вінєтка Р.Лісовського
для пластового часопису «Молоде Життя», 1925 рік

Українська Нація живе в таких умовинах, що орґанізування виховної праці у потрібному нам напрямі — майже не­можливе. Школа не виконує згаданих за­вдань, бо є під впливом ворожих нам чин­ників. Одинока орґанізація поза-шкільного виховання, що цілковито відповідала нашим національним потребам — Укра­їнський Пластовий Улад — не має можливості провадити свою працю. Для Української Молоді остає тільки один шлях: самовиховна праця, що опирається на ідеольоґії Українського Пласту та ко­ристується його виробленими методами та засобами.

Одинока тепер українська пластова орґанізація — Союз Українських Пластунів Еміґрантів (СУПЕ) — до­кладає всіх зусиль, щоби за­держати живою традицію Українського Пласту, щоби да­ти можливість і найширшим кругам Української Молоді — черпати з тої правдивої скарб­ниці — для користи власної і своєї Нації.

Закликаємо всіх, кому не байдуже наше майбутнє, — стати поруч з нами до праці та помогти нам зробити доступ­ним пластове виховання, а де це натрапляє на перешкоди, то уможливити пластове самовиховання — для всієї Української Молоді, як мо­лодшої, так і старшої.

Рівнож і старших громадян закликаємо до пластової праці, — бо байдужі призначені на загибіль!

В Празі, дня 15. листопаду 1936.

(При нагоді 25-літнього Ювілею Українського Пласту.)

Ювілейна відзнака Пласту,
авторства Р. Лісовського