Весною 1940 р. котився з Галичини на Схід грузовий поїзд — тюрма. Один з тисячів … В ньому їхали люди на заслання: старі й молоді, жінки, діти, хворі. У серцях їх розпука, жаль і біль, — а над усім чорний розпач.

В одному вагоні їхало, з хворою матір’ю, двоє молодих, брат і сестра. Єдині вони поставили чоло розпачеві. Усміхалися до терплячих і зневірених, додавали надії, погідними обличчями розпогоджували настрій; організували поміч немічним, притягли сильніших до праці, влаштували відпочинок, харчування, постачання води, лад у вагоні … Довгі тижні в поїзді, а потім у валці волів, що везла їх далі в пустиню, були порятунком і надією товаришів недолі.

Одна полька, що їй пощастило вернутись із заслання, розказала нам про це; принесла від тих, що залишились, подив і вдячність для цих двоє молодих. Назвала їх імена: це були наші добрі знайомі, — українські пластуни.

їм, що в розпачі не втратили духа й усміху, що самі безпомічні, несли поміч другим, що вміли використати пластові вмілості, де ніхто не знав ради; їм, шо довершили найбільшого доброго діла: привернули зневіреним віру в життя і викресали іскру надії — їм і таким як вони, присвячена ця книжечка.