Серед вище змальованих обставин довелося Дротові виготувати свій новий підручник, який він назвав “Життя в Пласті”. Я сьогодні перейменував би його на “Зразкове життя в Пласті” або “Правила життя в Пласті” бо коли порівняти цей посібник хочби з недавно виданим в українському перекладі “Скавтінґом для хлопців” Бейден Пауела – то побачимо колосальну різницю в підході: Дрот для своєвільних індивідуалістів-українців бажає дати устійнені норми пластування – а військовик Бейден Пауел думає, що для державної нації, з довгою традицією звичаїв і законів, вистачить дати тільки вказівки-поради для більш-менш добровільного виконання їх в пластуванні.

Якщо я був би мав змогу раніше пізнати оригінальну англійську скавтську літературу, то напевно був би дораджував Дротові обмежитися до приречення – щоб не ставити малих хлопців перед присягу, яку безумовно треба дотримати до… смерти. Так воно вже мені чомусь і тоді видавалось, коли я приявний був при складенні такої урочистої присяги на національний чи пластовий прапор. Бо коли опісля в одному чи другому пластун не зміг дотримати складеної присяги, то тоді або сам заломлювався – або, що ще гірше, вчився ходити поміж дощ, нехтуючи деякими законами, які повинен був шанувати.

Тому мені постійно здавалося, що краще було б вимагати тільки відповідно складеного приречення, бо хоч воно повинно теж зобов’язувати солідного пластуна, то все таки у випадку недотримання деякого припису не в’їдається в душу таким докором, як зломання присяги. Бо присягаємо Богові, Україні, своїм найріднішим – і вони певні, що ми присяги свято доховаємо. А якщо ні, – то ми самі себе осуджуємо. А коли ми тільки прирікаємо, напр., поданням руки – то цим ми заявляємо, що ми справді хочемо, свято бажаємо сповнити приречене, але коли не будемо в силі, то мабуть нас звільнять з приреченого. А хто звільнить від присяги?

Ці мої колишні єретичні думки ще й тепер актуальні, і я не мусів би із здивуванням довідуватись, що якийсь старший пластун чи сеніор часом п’є горілку чи вино. Бо якже так? Чому малий, неповнолітній хлопчина має бути ліпшим пластуном і дотримувати присяги, що не буде пити, а чому від цього обов’язку звільнені повнолітні пластуни?

Отже пити – чи не пити? Присягати – чи не присягати, а тільки прирікати? Для мене це ясне, і я волів би щоб маленького пластуна не обставляти непосильними для нього обов’язками, не тільки щодо пиття, але і в багатьох інших завданнях. Правда – нашу широку народну вдачу треба оформити якимись нормами, дисципліною, в більшій мірі, як цього вимагали б деякі інші народи, але тільки в міру, за мудрою радою: Quidquid agis, prudenter agas et respire finem! А цей кінець – вислід наших пластових педагогічних змагань – не завжди був задовільний у діяльності деяких дорослих пластунів. Не перечу, що в цій проблемі криється квадратура кола, яку годі притьмом розв’язати, – але вільно нам думати над уліпшенням методики, а то тим більше, коли нас доля розсіває по цілому світі між чужі народи. Там треба кожному українському пластунові “станути за мільйони”, тож треба виказатися стійким, кришталевим характером. А як це осягнути?