“Нація завдячує свої успіхи не так силі
зброї, як силі характеру своїх громадян”.
Бі-Пі

Чому декому тісно у Пласті? Уже двадцять років Пласт діє на нових теренах нашого поселення у вільному світі. Завдання нашої організації незмінне — виховувати молодих українців, сильних духом і характером, і тим саме допомагати нашим громадам у діяспорі виплекувати таких провідників, які серед усіх життєвих обставин зуміли б боротися із зневірою, апатією, розгубленням, збайдужінням. Пласт може виконати ці завдання у тісній співпраці з українськими батьками, з нашими церквами і з Рідною Школою тільки тоді, коли внутрі кожної найменшої пластової клітини буде діяти послідовно і безкомпромісово пластовий закон, коли членство Пласту буде притримуватися усіх приписів цього закону, не дозволяючи іґнорувати чи легковажити хоч би однієї його вимоги.

Треба пластовий закон покласти у нашому житті на тому місці, де його поставив наш Основоположник, наш незабутній Дрот, який казав: „Кому тісно у Пласті, той може з нього виступити і піти на науку куди хоче, а не домагатися, щоб Пласт вирікся всього, що пластове”. У нашій організації повинні ми респектувати та реалізувати пластовий закон так, як це ми робимо у нашому житті у відношенні до інших законів — державного чи суспільно-громадських, не згадуючи про Божі заповіді. Закони визначають поведінку щодо держави, щодо людей між собою, у відношенні до Бога, церкви, народу. Громадяни повинні респектувати закони. Держава карає за переступлення її законів, церква користується такими засобами як сповідь і покута за гріхи, щоб уводити заповіді Божі у життя, а такий закон як пластовий, заохочує своїх визнавців жити і діяти згідно з його духом. У Пласті нема ні кар, ні покути, є тільки одна найвища кара — виключення з членства, а поза тим Пласт користується т. зв. пересторогами. За такого стану закон діє на користь людей, він допомагає їм боротися із своїми хибами, стимулює їх працювати над собою.

Пригадаймо собі, що Запорізька Січ і наше славне козацтво були доти сильними і сповняли функцію провідної верстви українського народу, доки послідовно дотримувалися своїх козацьких законів і своїх традицій.

Запорожці знали і чітко визнавали тогочасний національний ідеал, за нього вони боролися до останнього віддиху свого життя… Присяга зобов’язувала… І горе було тому козакові, що зламав козацьку присягу.

Інакше у світі тепер, у нашій громаді, у Пласті. Погляньмо довкола себе. Побачимо, що один ще вірить у Бога, визнає потребу існування Церкви, але вже не вірить у свій народ, у вартості української культури, тисячолітньої традиції України, у можливість існування соборної української держави, — не вірить своїм силам…

Інші навпаки — вірять у соборну українську державу, вірять навіть у силу українського народу, але ця віра не має загально українських основ, вона полягає на ту чи іншу партію, на той чи інший загумінок. Такі люди не можуть згармонізувати своїх ідей і плянів із загально-національними. А коли до того додати, що багато з-поміж таких людей не вірить у Христа, не вірить у свою церкву, хоча деклямують „Бог і Україна”, то ясно стає, що такі люди не виховають нам молодих провідників…

З одних і других складається наша спільнота, одні і другі втискаються також і до нашої організації, вони часто дискутують про різні „реформи” нашого громадського і пластового життя, хоча самі ще не зуміли себе „зреформувати”, тобто стати твердо на ґрунт нашого внутрішнього правопорядку: шанувати Божий закон і людський, притримуватися у поведінці з іншими засад християнської етики і моралі, і в тому дусі виховувати своїх дітей, а не „ламати хребет” дітям своєю розхрістаною поведінкою. Діти цю розхрістаність хутко зауважують і починають наслідувати своїх батьків та виховників, а згодом перестають респектувати батьків, виховників та основні засади християнського і суспільного співжиття. Самозрозуміло, що діти таких батьків не можуть шанувати пластового закону, бо вони його не розуміють, вони не бачили його у практичному житті, бо виростали в середовищі, яке заперечувало і нехтувало основні людські і Божі правди.

Ця непослідовність серед частини старшого громадянства дає свої „плоди” не тільки у формі проявів занепаду моралі, але вона зроджує новий тип молодої людини з легким і безвідповідальним підходом до життя, таких, що прагнуть лише „брати” від інших, а нічого нікому не „давати” від себе. Епікурейський стиль життя таких людей впливає на ідейну молодь, що намагається жити інакше, він її знеохочує до праці, а втративши ентузіязм до боротьби із злом, не знаходить твердого ґрунту, бо не дістає підтримки ні від своїх співтоваришів, ні від батьків. У висліді також і ця ідейна молодь байдужіє, опортунізується… І це наша важлива проблема. Такій молоді стає тісно у Пласті, вона починає шукати причин свого поганого самопочування і, звичайно, не хоче бачити їх у собі, а тільки у зовнішніх причинах. А відомо ж, що виховання і добре самопочування залежить у першу чергу від внутрішньої гармонії в думках і почуваннях людини, від її вміння керувати собою. І ті, що того не навчилися у Пласті, почувають себе зв’язаними різними обмеженнями, їм тісно в організації, тому вони її залишають.

І серед людей є соколи, але бувають і ворони… Не входячи в психологічно-соціяльну чи соціяльно-економічну чи іншу філософську аналізу людського життя, можемо ствердити, що від початку світа у кожній людській спільноті є дві породи людей, які відповідно до своєї породи мають свій стиль життя. Є люди сильні і слабкі, багаті і бідні, відважні і боязкі, добрі і злі, тверді і невідпорні, розумні і дурні, великодушні і слабодухи, тобто є люди з високими вартостями і безвартісні, а навіть шкідники, а то й злочинці.

І хоча кожний знає, що людина — це єдина із живих істот, яка створена на подобу Божу, і що їй як богоподібній істоті Бог дав свої тверді закони, які ведуть її до досконалости, тобто щоб здобути морально-духову гармонію із самою собою та з іншими людьми, з якими вона живе, то не зважаючи на це, від початку світа настав поділ плюдей на дві категорії — одні працюють, щоб збільшити свій досвід, винахідливість, розвивають свої таланти, щоб якнайближче підійти до ідеалу, до Бога. Інші все заперечують, неґують, стають на перешкоді тим, що порядкують і поліпшують життя. Це всякої масти лінюхи, паразити, які чекають, щоб готові вареники самі падали їм у рот…

І кожний з тих людей, відповідно до породи, інакше дивиться на світ, інакше його бачить, інакше сприймає, інакше в ньому діє, або коротко кажучи, має інакший світогляд. Пластуни, що люблять природу, знають чого можна сподіватися від відважного орла, сокола, чи жайворонка, а чого від злодійки ворони…

У нашому оточенні є дуже багато тепер людей типу ворони-злодійки, які тільки забавляються, шукають „ґуд тайму”, розваги, легкого життя, а дуже мало тих, що шукають глибшого сенсу життя у праці над собою, для родини, для організації, для народу.

Недуга безвольности, „громадського лінивства” шириться серед батьків і серед нашої молоді, її щораз частіше помічуємо також і у Пласті.

Проблема не так у самій дійсності, яку ми стверджуємо, а в тому, що ми цю дійсність акцептуємо, виправдовуємо і… приймаємо як самозрозумілу, свою. Тимчасом ми, пластуни, і батьки пластової молоді, обов’язані виховувати наше молоде покоління так, щоб прищепити йому огиду до порожнечі, указуючи дві життєві перспективи: можливість постійного духово-морального росту, або — безтурботне і безвідповідальне животіння, яке позбавляє всякого глузду життя, бо створює духово-моральну порожнечу, яка не дає стимулу навіть до збирання матеріяльних надбань.

Це не значить, що ми мали б відкинути з нашої програми забави, ігри, та всі інші багаті форми товариських розваг у Пласті. Навпаки, ми їх будемо плекати, бо вони потрібні нам для відпруження по щоденній праці. Але вони мусять залишитися тільки як засіб відпочинку, як нагоди для плекання дружби, але ніколи не можуть стати метою нашої діяльности і нашого життя.

Усім нам відома істина, що праця є основним засобом виховання міцних характерів, що вона є в осередку виховних засобів. Праця прищеплює добрі навики, розвиває згідливість, вирозуміння, стриманість у критиці інших, непорочність думки, вона скріплює сили людини, зберігає здоров’я, а одночасно сприяє духовому і матеріяльному багатству, зміцнює пошану до інших людей праці та об’єднує людей і дає їм силу-витривалість. Тільки праця може врятувати суспільність від морального розкладу і дати їй радість життя. Хтось сказав, що працювати треба якщо не з любови чи потреби, то бодай з розпуки, бо працювати цікавіше як тільки бавитися і… бути вороною-злодійкою, тобто жити коштом інших.

Як же дивно, що всі ми все це знаємо, постійно повторюємо, а чомусь завжди про це дискутуємо і роздумуємо — який шлях собі вибрати — сокола чи ворони? Основоположник Пласту відразу вибрав для пластунів шлях перший і своїм життям переконував нас у правильності вибору. Він передав нам свої золоті думки, і ми повинні їх своїм життям підтверджувати, щоб передавати тим, що прийдуть по нас. Пластовий закон — це короткі вказівки для нашого життя. Користаймо з них, щоб випростувати хребет, що може хилиться в декого під тягарами життя, і дивімося вгору…

Що допомагає скріплювати характер людини? У сучасному, надто з демократизованому суспільстві, є багато людей безхарактерних, які не мають світогляду, чи пак правильного погляду на життя, не мають почуття особистої та національної гідности — це люди без „хребта”, без характеру. Таких людей багато в кожній суспільності, їх має і наша спільнота. Вони втискаються і в нашу організацію, і тому доцільно нам чітко визначити — хто підпадає під клясифікацію характерної людини, а кого уважати „безхребетним”.

Людина з характером — це така, що живе, працює і діє в громаді згідно з кодексом чести, із засадами, що їх одні називають християнською етикою і мораллю, інші „моральними засадами людства”, чи „засадами людського правопорядку життя”. Така людина словна і ніколи не буде обіцювати чогось, чого не може виконати, виконуючи свої обов’язки, така людина робить це якнайкраще, по змозі своїх сил, і не потребує над собою „наставника”, вона сама себе наглядає. Така людина об’єктивно оцінює інших людей, справедливо оцінює прогріхи чи здобутки інших, а одночасно може сприймати спокійно зауваги інших щодо прогріхів. Борючись із злом, така людина не буде закривати шкідливих проявів зі страху чи з вигоди, але відразу буде шукати ліку на недугу. Людині з такими засадами легко співжити з іншими людьми. Англійці називають таку людину джентельменом, у нас є вислів — „гарна” людина. Нема у нас звички казати про старших людей „добре вихована людина” чи навпаки — „зле вихована людина”, зате частіше чуємо: гарна, культурна, розумна, характерна людина, справжній джентельмен, тобто людина „з хребтом” або людина без принципів, нестійка, безхребетна. Гарна, культурна людина постійно прямує до високих цілей, і до того приєднує інших, достойними культурними засобами, розумними аргументами та шляхетним прикладом власного життя.

Джентельмен навіть у боротьбі з ворогом не забуває про засади чесної гри і про заповіді Божі та ті людські, які були стимулом до поступу, угору, до досконалости. Джентельмен має свій світогляд і не буде зміняти своїх поглядів через коньюнктуру, не буде завжди приставати з тими, що „при владі”, чи з тими, що мають силу і гроші, бо йому з ними не подорозі.

Людина безпринципова може відзначатися назовні не раз навіть великою огладою і ввічливістю, особливо, коли має до діла із сильнішими чи розумнішими від себе, або якщо їх потребує, щоб осягнути свою власну мету. Така людина часто облудно облесна, завжди любить сильнішим піддобрюватися. Короткозорим людям облесники видаються приязними. Цікаво, що безхребетна людина не вміє бути ввічливою і чемною до людей слабших від себе.

Безпринципова людина зневажає словність, точність, справедливість, чемність, приязнь, панування над собою, добру думку про інших чи потребу підпорядкуватися громаді. Для такої людини ці засади надто консервативні, запрості, відсталі, застарілі, немодерні.

А все ж таки, не дивлячись на догідне „підсоння” для безхребетних, на всі прояви морального занепаду у вільному світі, на забріханість влади в комуністичному режимі, люди із сильними моральними засадами, люди, що живуть задля того, щоб „дивитися вгору” в минулому і тепер, і в майбутньому, такі люди завжди були, є і будуть ідеалом виховання. До них спрямовують свої симпатії і зір здорові суспільства. Не зважаючи на те, що ці люди деколи різко виступають, а в товариствах не завжди втішаються популярністю, їх шанують, визнають представниками всього чистого, здорового, гідного, щоб наслідувати.

Людина „гарна” плекає культ особистої і національної чести та гідности, а честь людини — це багатство душі, яке спонукує нас бути правдомовними і справедливими, стояти на сторожі слабших і покривджених, бути великодушним до своїх противників, дотримувати даного слова, не зважаючи на наслідки.

Людина з характером, „з хребтом” — кажучи коротко — це той хто своїми впливами дезинфікує усі прояви гнилі та розкладу у кожній суспільності.

Висновки. Пласт від свого зародку має на увазі боротися за таку людину, а тимбільше тепер, коли стільки неладу у нашому зматеріялізованому світі, коли такий міцний вплив на вирішування подій у світі мають люди безпринципові. І в майбутньому Пласт, який має мету „Великого Завтра” нашого народу в Україні та у вільному світі, не може стати організацією „безпринципових пристосуванців”.

І коли ми сьогодні дискутуємо у Пласті, зокрема у зв’язку з акцією Пластового Конґресу Другого, як нам далі бути, то ми не маємо вибору „або — або”. Маємо тільки один напрямок і один шлях — шлях людей з твердим національним і особистим світоглядом та сильних характером. Такими будемо тільки тоді, коли безкомпромісово будемо продовжувати свою працю за вказівками засновника Пласту, сл. п. Дрота, і в дусі пластового закону.

„У Пласті росте новий люд” — так співаємо в урочистих хвилинах. А в наших буднях працею маємо доказувати, що ми справді вирощуємо той „новий пластовий люд”, нових українських людей, яких потребує наша спільнота, яких треба країні нашого поселення і яких потрібно сучасному людству. І що ми нашою працею у Пласті стараємося таку „нову людину” виховувати.

Усі ми знаємо, що бур’ян швидко росте, а коли його виполоти, то він, вирваний зі своїм корінем із землі, зразу зісохне, його затопчуть і навіть не залишиться сліду по ньому. Зате дуб, символ сили і краси, щоб виріс, потребує десятків і сотень років. Але всі ми подивляємо його велич і красу. Плекання сильних дубів, а не пасивна байдужість до заростання бур’яном нашої народньої ниви, мусить бути нашою девізою і практичною настановою у нашому дальшому житті і в нашій дальшій пластовій праці.