З історії давнього українського спорту

В оглядах українського спорту, що появляються тепер, зустрічаємо сторінки, присвячені історії спорту в давні часи. Але ці огляди мають звичайно характер дуже загальний, — найчастіше автори тільки здогадуються, що в княжі, чи козацькі часи ці чи ті спортові вправи були поширені, — докладних і ясних указок та відомостей знаходимо мало. В дійсності різні тілесні вправи, які тепер називаємо спортом, у минулому були широко відомі, про них є докладні згадки а то й описи в історичних джерелах. Тут подаємо дещо про давній український спорт.

Спортові змагання. В літописах і інших давніх пам’ятниках є звістки про те, що деколи відбувалися змагання з парадами: вони звалися ігрищами. «Сходилися на грища, на танки й на всі бісовські пісні», оповідає літописець про звичаї слов’янських племен. Для таких змагань служили окремі витоптані майдани, що теж звалися ігрищами: «грища втолочені, й людей велика сила, що починають пхати один одного», нарікає якийсь проповідник. На означення народних сходин у княжі часи вживали також назви вулиця й павечерниця.

Стародавні ігрища відбувалися по селах, мабуть, і в пізніші століття, бо їх згадує в XVII ст. в «Енеїді» Котляревський:

Еней наш роздоброхотився,
Ігрища вздумав завести…

Коли б переглянути описи народних забав, вулиць, вечерниць, — то там знайшлися б, може, докладніші описи давніх спортових змагань або хоч спомини про них.

Дужання. Дужання був дуже поширений спорт у княжі часи. Мало воно тоді назву борби (=борні). Вже на перших сторінках літопису є оповідання про Кожем’яку, молодого силача, що рвав руками шкіру, затримав у бігу вола й вирвав йому з боку шкіру з м’ясом. Літопис описує його дужання з печенізьким велетнем: «розмірили місце між обома військами й пустили одного на одного; вони схопилися сильно, він притиснув Печеніжина в руки до смерти й кинув ним об землю».

Як силач уславився і тмутороканський князь Мстислав, син Володимира Великого. Він 1022 р. в дужаннях переборов Редедю, князя Касогів (Черкесів), що накликав його до дужань: «Не зброєю биймося, а борнею».

З пізніших часів маємо тільки звістки про силачів. Славний був силою своєю козацький гетьман Іван Підкова (+1578), він і дістав своє прізвище від того, що ламав у руках підкови. Литовський маршалок Весоловський у XVII в. був відомий з того, що затримував вози в бігу, — хапав їх за задні колеса; на ловах раз перебив списом зубра, що мав ударити на великого князя Жиґмонта Авґуста. Берестейський воєводич Евстахій Тишкевич на ловах, зустрівшись із ведмедем, роздратував звіря, а як він ставав на задні ноги, — рубав йому голову. Шляхтич Масловецький, мабуть із Холмщини, п’ять ліскових горіхів на столі товк — чолом.

Про силу Запорожців оповідали дуже багато. Два оповідання подає Куліш у «Записках о Южной Руси»:

Раз Запорожці були в посольстві у Польщі. А під той час неприятель прислав Ляхам лук: «Як не натягнете», каже, «сього лука, то становіться на баталію». От Ляхи пробували, — ніхто не натягне. А один Запорожець: «Ось, дайте», каже, «сюди!» Узяв, так і натягнув лук. «Дайте ж», каже, «тепер штабу заліза». Та взяв та кругом шиї тому послові обгорнув тай завернув і так як от сніп завертаєш, що перевесло скрутиш, так він ту штабу завернув. «Коли одвернете», каже, «ви сю штабу, то ми на баталію з вами станем».

Бокс. «Бій на кулаки» був, здається, поширений на Україні від дуже давніх часів. Описує його в «Енеїді» Котляревський.

Еней наш роздоброхотався,
Ігрища вздумав завести,
І п’яний зараз розкричався,
Щоб перебійців привести.

Ігрища — це народні змагання. Перебійці — народні змагуни, що билися на-кулаки, і Котляревський описує появу такого силача:

Аж ось прийшов і перебієць
Убраний так, як компанієць,
І звався молодець Дарес;
На кулаки став викликати
І перебійця визивати,
Кричав, опарений мов пес:
«Гей, хто зі мною вийде битись
Покоштувати стусанів ?
Мазкою (кров’ю – І.К.) хоче хто умитись?
Кому не жаль своїх зубів?
А нуте, нуте, йдіте швидче,
Сюди на кулаки лиш ближче!
Я бебехів вам насаджу,
На очі вставлю окуляри,
Сюди, поганці, бакаляри (вчителі – І.К.), —
Я всякому лоб розміжжу!»

Перебіець довгий час викликував противника, аж нарешті знайшовся відважний:

Прийшов  Ентел  перед  Дареса,
Сказав йому на сміх: «Гай, гай!
Ховайсь,  проклята неотеса (неотесаний, валило, вайлуватий – І.К.),
Зарання  відсіль утікай!
Я роздавлю  тебе,  як жабу,
Зітру, зімну, мороз як бабу,
Що тут і зуби не зітнеш.
Тебе диявол не пізнає,
З кістками чорт тебе злигає, —
Уже від мене не влизнеш!»
На  землю  шапку положивши,
По локоть руки засукав
І цупко кулаки стуливши,
Дареса битись визивав,
Із  серця (з пересердя, зі злости – І.К.)  скреготав  зубами,
Об землю тупотав ногами
І на Дареса налізав …

Опис тих визовів на змагання, хоч місцями й переборщений, віддає, мабуть, вірно ті лайки, якими обкидали один одного противники, заки прийшло до борні. Як видко з натяків поета, перебійці бували найбільше з козаків, чи з компанійців, чи з чорноморців. Принагідно згадує Котляревський імена таких народних героїв, напр., Кочубейський Тарас, що визначався високим ростом, якийсь Полкан і под.

Про таких «борців» згадує і Шевченко у своїй поемі «Титарівна». І в ній оповідається про те, як то за «гетьманщини святої» ходили борці по селах «з громади кпили, хлопців били, верховодили в селі» — і викликали на борню:

«Препогане,
Мерзене,    мерзле    парубоцтво!
Ходіте  биться,  чи  бороться!
Бо  я  —  борець!»

Кид ратищем. Найстарша зброя слов’ян був спис — дрючок із загостреним кінцем. У княжі часи стрічаємо різні роди й назви списів: сулиця, короткий спис — кидати здалека; рогтиця, теж коротка, можна було носити її за поясом; рогатина, — з гаком, щоб тягнути; оскіп, мабуть, подібний до рогатини; найбільше поширене було коп’я, з залізним наконечником на дерев’яному дрючку, що звався «оскепище».

Кидання коп’ям було знаком, яким починали бій. Так, напр., 946 року читаємо в літописі про бій з деревлянами: «Зійшлися обидва війська до бою, і Святослав сунув копієм на деревлян, і коп’я полетіло між вухами коня й ударило в ноги коневі, бо він був — дитина. І сказали Свинельд і Аскольд: князь уже почав, потягніть, дружино за князем!» Таких оповідань у літописі більше, напр., 1149 про князя Андрія, 1255 р. про Льва.

В козацькі часи списи й ратища були досить поширені, особливо на Запоріжжі. Була навіть приповідка: «козакові без ратища, як дівчині без намиста». У наддніпрянських музеях збереглися зразки козацьких ратищ. Вони з тонкого й легкого дерева, яких 3½ метра завдовжки, на горішньому кінці — залізний наконечник, на долішньому — дві дірки на ремінну петлю, яку вбирали на ногу. На одній картині маємо змальованого запорожця на коні з ратищем у лівій руці.

Шерм. Галицький літопис згадує про лицарські вправи, що для них терішній наш спорт уживає назви «шерм» — це борня мечами. Тоді називали це — ігра. Так князь Василько, брат Данила, розпочав ігру з якимсь угорським боярином: «обнажив меч свій, іграючи на слугу королевого, а той ухопив щит, іграючи». Як видно з опису, лицарі ставали один проти одного пішо, з мечами і щитами. Під мурами Ярослава 1245 р. князь Ростислав зустрічався кінно з угрином Воршем: «і як він зустрівся з Воршем, упав під ним кінь, і він розбив собі плече».

Ці лицарські грища поширилися в нас підо впливом західнього лицарства, головно підо впливом угрів. Вже 1150 р. під Києвом «угри іграли на конях і на скоках(?), — велика була їх сила; кияни ж дивувалися числу угрів і зручності їх і коням їх».

В козацькі часи шаблю вважали за «чесну зброю», в піснях називали її «сестрицею», «ненькою рідненькою», «панночкою молоденькою»:

«Ой, панночка наша шаблюка!
З бусурменом зустрічалась,
Не раз, не два цілувалась!»

Боротьба на шаблі була, здається, поширена, але описів такого шермування покищо ми не найшли.

Стріляння з лука. Лук слов’яни перейняли, мабуть, від народів степових. У печенігів, торків, половців головна зброя був — лук зі стрілами. Воєвода Святослава Хороброго Притич дає печенізькому князеві зброю, щит і меч, а той віддячується йому шаблею та стрілами. Пізніше лук поширився загально, так що в війську були окремі відділи «стрільців», озброєних у луки. Тоді стріляння з лука належало, очевидячки, до головних лицарських вправ. На жаль, у літописах нема про це прямих згадок.

Пізніше, в середньовічних містах стріляння з лука пильнували міщани. У Львові, напр., такі вправи відбувалися на Стрілецькій площі. Було теж окреме стрілецьке «Куркове братство», назва від «курка», тобто півня, когута, що був на прапорі братства. Стріляння з лука маємо змальоване на давніх образках. Польський історик XVI в. Стрийський хвалить зручність українців в орудуванні луками: «заки поляк раз кушу (уліпшений лук) ліваком натягнув, уже русин один стрілами з лука кількадесятьох добре поранив».

У запорізькому війську спершу луки були більше поширені, ніж рушниці. Папський посол Руджєрі 1565 р. каже, що козаки «однаково добре стріляють із лука, що й Татари, а як із мусу утікають, обстрілюють стрілами ворога, що їх здоганяє». Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний дістав своє прізвище певно від того, що був добрий лучник. Тоді, коли вже мало хто стріляв із лука, коли «вогняна» зброя загально поширилася, на Запоріжжі все ще вживали луків: віцеадмірал Корнелій Крюйс 1699 р. писав, що запорожці вживають луків і дуже гарно з них стріляють. Михайло Ханенко у своїм деннику XVIII в. згадує в кількох місцях, що з товаришами стріляв із лука, — видно, такі вправи були поширені між козацькою старшиною на Гетьманщині.

Лещетарство. Лещетарство справа в нас дуже давня — вже майже чотириста років його знали. В описі Сарматії Александра Гваніні 1578 р. читаємо: «Русини на нартах дуже скоро поверх снігу бігають; а ті нарти є дерев’яні, довгі, залізом підкладені зі споду, на 2 або 3 лікті здовж; закладають їх на ноги, замість ходаків і, підпираючися довгими костурами, загостреними на кінці, дуже скоро все біжать». На Волині і в північній Галичині цей спорт був, кажуть, поширений іще в XIX віці.

Грінченко у «Словарі української мови» знає народне слово «нарти» й пояснює його, що це, мовляв, «кістяні совгунці із ребер тварин».

Совгарство. Совгарство було, здається, в нас здавна поширене, бо на означення його вживають різних слів: ховзатися, совгатися, ковзатися, сковзатися, ховзанка, совганка, совгалка, ковзалка, сковзалка; народня назва на совги це скобзун.