Сурмачі є дуже часто причиною великих втрат війська. Ворог довідується, що значать трубові сигнали в таборі. Коли сурмач затрубить на зміну сторожі, на спання, або на згашення світла, голос трубки розноситься далеко й повідомляє всіх ворогів, що може находяться довкола, точно про все, що діється в таборі. А найважніше, – зраджує де взагалі табор находиться. І ворог є в силі уложити собі докладний плян несподіваного нападу.

А тому, що дуже часто кождий більший відділ війська має свій власний трубковий клич, ворог може довідатися, яке се військо є в таборі. Так сурмачі розсилають на всі сторони шкілдиві для себе вісти, навіть не думаючи про се. Також пластуни, вживають трубок в таборах і на прогульках, очевидно на свою шкоду.

Пластуни-сурмачі стараються бути добрими сурмачами. А, щоби товариші не сміялись і розуміли, що дані сигнали ознгачають, сурмачі мусять дуже богато вправляти. Найкраще до сього надається табор, або прогулька. Там сурмач, як тільки має вільну хвилину, вправляє. Йому це нічого не шкодить! Але иншим!…

Жовтодзюб, який вчиться трубіти, дратує людей, що живуть довкола та доскулює їм своїм безустанним гранням. Своїм трубленням зраджує він присутність табору і робить пластунам довкола ворогів.

Сурми, – це безумовно непластові „інструменти”. Пластун, виконуюючи свій обовязок, працює тихо та спокійно. Він не мусить зараз розтрублювати се на всі сторони світа.

Пластун повинен знати свою роботу й виконувати точно та спокійно всі прикази, щоби не треба було трубіти їх йому до вуха. Коли провідник видає в таборі, або на прогульці загальний приказ, то вповні вистарчить йому свиставка, або гуртковий клич. Колиж – пора спати, провідники кождого наженуть і на сім кінець. В кождому разі до сого не треба трубіти: „кляра…” і т. д., як на львівській цитаделі.

Все почалося з того, що навчаючи французьких дітей музиці, помітила я, що деякі дітки якісь гармонійні, все в них виходить до  ладу, і в школі вчать­ся без труднощів, і в музиці все гаразд; співають дзвінкими високими голосочками. А от другі діти зовсім інакше сприймають навчання: не можуть проспівати найпростішу пісеньку або співають якимсь “басом”, на трьох-чотирьох нотах, не виявляючи почуття рит­му, нотну премудрость сприймають як щось непосильне. В таких випадках бать­кам кажуть: “Ваша дитина не має музич­них здібнстей. Нехай, краще, займається спортом або чимось, до чого має хист”.

У мене так не виходить. Ми співаємо з дитиною все, що граємо, довго і терпляче. Дуже часто голосочок пробивається! Нам це радість. От і питала я себе: чому дити­на не може співати? Може тому, що співу ніколи не чує? Адже і дитина, і доросла людина голосом може відтворити лише те, що вона чує або колись чула. Дізналася, що в школі діти не співають (рідко коли вчителі вміють співати, здебільшого вми­кають платівки). А чи співають в дитячому садочку? – Ні. В яслах теж – ні. Може ма­тері співають своїм немовляткам? Знов – ні. У Франції колискових майже немає! Де ж дитинці живий спів почути?

Десь у 50-х роках вперше у Франції про спів для вагітних жінок заговорила Марі-Луїз Оше, співачка. Вона відчула вібрацію звуків власним тілом – кожна нота відби­валася ніби-то на якомусь “своєму місці”. Зацікавлена цим “феноменом”, вона звер­нулася до фізика-акустика. Той, знайшов­ши книгу на полиці, сказав: “Ви віднайшли збіжність звуків із головними точками китайської акупунктури”. Отже віднайшла Марі-Луїз те, що було здавна відоме у Тибеті, Китаї, Індії, Південній Америці, хоча використовувалося лише в релігійних обрядах та в народній музиці. Це благо­дійні вібрації, що стимулюють енергетичні точки людського організму.

Поділюся тим, що знайшла я, вивчила, чи вичитала про таке. Людина, як радіо-приймач-передавач, може сприймати та видавати звуки: що почує, те й може від­творити голосом. Але ж деякі звуки, кот­рих людина не чула з дитинства, не вібрала їх у свою слухову пам’ять, не “відкликаються” в голосі. Це, наприклад, іноземні мови, “незламний” акцент іномовних народів.

В голосі людини можна відчути найпотаємніші її емоції, всю різнобарвну гаму її переживань. Можна “прочитати” навіть органічні зміни в її тілі – слабі та хорі місця.

Від першого прояву життя дитинки, і голосу (іноді крику) при народженні від першого вдихнення (натхнення) і до остан­нього видоху (віддачі духу) через усе життя ведуть нас, як маріонетку за ниточ­ку, наші емоції: радощі, страхи, надії. Пер­ший крик – це глибинний жест звільнення від напруження. Пізніше плач дитини – це інстинктивний прояв спротиву щодо непри­ємної агресії – холоду, голоду, болю чи страху. Уявіть дитинку, коли їй страшно або холодно (у лікаря, коли її роздягають, перевертають,  колять)  – всі мускульні групи її тільця протестують, личко, ноги, руки взаємодіють з диханням, голосом, відчувши  наявність  агресії:  «Мерзну!.. колять!.. заберіть!.. заспокій-те!.» Поступово дитинка виробляє нові емоційні місточки, звукові зв’язки  для спілкування зі своїм оточенням – лепет, щебетання. Згодом   вона стане повторювати те, що чує, пристосовувати тональність, тембр, силу свого голосу до нових потреб у і спілкуванні – через слово…

Слаборозвинені, нервово або психічно хорі діти дуже сильно реагують на спів. Поліпшується їх загальний стан, з’являеться бажання рухатися, цікавитися оточеням. У Франції, як майже у всіх «розвинених» країнах, матеріальна, раціональна сторони життя переважають над іншими потребами людського розвитку, як культура і духовні пошуки, моральні засади, виховання цих цінностей у дітей… Французький вираз “метро-бульо-додо” (метро-робота-бай-бай) прекрасно виявляє життя французів, особливо по містах. Батькам ніколи читати дітям книжки, казки, співати колискових, розповідати про світ (на те є телебачення!), годувати дитинку материнським молочком, передавати їй якісь традиції. Вже два покоління, як не більш, виросли в темпах “метро-бульо-додо”, в яслах – з трьохмісячного віку, в так званому добробуті, котрий має свої вимоги: він змітає все нераціональне, невидиме, в книжці ненаписане. На штучнім (коров’ячім) молоці ростуть добрячі людо-телята, ходять землі та (як і їх «годувальниці») головою донизу, лиш на земне і дивляться. За словами Марі-Луїз, “людина потроху втрачає вміння говорити (дислялія, недостача слів), писа­ти (дислексія, труднощі в правописі), спі­вати (відсутність слуху, нерухомість голо­су), ритмувати (аритмія, недостатність вну­трішньої рівноваги), бажати (депресія, бай­дужість)”…

Зіткнувшись із “неспівучістю” фран­цузьких дітей, шукаючи цьому пояснення, звернулась я до періоду вагітності, коли створюється нове життя, коли йому пере­дається все, чим живуть батьки. В програ­мі підготовки До народження я вчу моло­дих жінок співати. Співати – це також кра­ще дихати (часто ми дихаємо “навиворіт”). Це також пізнати, де і яка вібрація най­більш добродійна. Співаємо здебільшого колискові. Найулюбленішими у майбутніх мам є наші українські колискові, зокрема “Ой спи, дитя, колишу тя”. Аж сльози навертаються від зворушення…

Тепер вже є застарілими поняття, що ніби дитина починає розуміти та відчувати лише після народження. Народившись, во­на вже готова до земного життя, а зарод­жуючись, вона приходить готовою до утро­бного, “морського” періоду життя – “атом життя” існує до зародження.

Франс Вельдман, голандець, лікар, вміє говорити з дитинкою ще в утробі матері, він грається з нею, показує батькам, як і вони можуть передавати дитинці свої ба­жання, як можуть захистити її від переля­ку, від своєї власної нервовости. Це зовсім просто робиться: щиро подумай, що хочеш їй передати, попередити, коли буде щось тривожне, пояснити, що її це не торкає­ться, поділитися чимось цікавим, красою природи, радістю, а головне – співом! Бо ж коли в нашому тілі спів розливає бла­годійні енергетичні вібрації, то дитинці вони передаються “прямим струмом”, та ще й материнською ніжністю, неперевершеною силою чарів рідної мови, або з цікавими вібраціями чужоземних мов. Передаються традиційні мелодії та ритми, і навіть історія краю та суспільне життя на­роду. Все це дитинка впізнає пізніше –  па­м’ять її вже працює, як ії самосвідомість (адже не ми її, дитинку, “вибираємо”, а вона нас вибирає, але лише тоді, коли “є їй дорога у можливість”).

Після народження дитинки співаймо їй частенько, щоб у складний період звикання до нового акустичного життя, могла б вона знаходити знайомі для слуху віхи –пісні, що колисали її до народження, не в цьому світі. (Одразу після народження дитинка дуже чутлива до різких звуків, бо чує ще через воду –це “акватичний” період слуху. Через  п’ять  днів  вода  розходиться,  і немовлятко чує вже через повітря).

Дуже радісно, коли мамусі приходять співати, десь на 5-6 місяці вагітності, а пізніше сходяться знову, вже з малюками, хочуть продовжувати спів. Розповідають, як ростуть їхні дітки: одна мама каже, що вона, лише співаючи, говорить до своєї доні – інакше не може: “запуня-а-а-ла пелюше-е-ечку!” А один хлопчик, замість плакати, співає! Модулює голосочком, ви­казує, що йому треба – ти, мамо, розумій. А той вже підріс, весь час наспівує, швидко вхоплює мелодію. Та про всіх не перека­жеш …

Ось на кінець вираз Альфреда Томатіса, неперевершеного знавця вуха: “Співати – це щедро ділитися тим, що ти одержав. А чим більш ти вмієш віддавати, тим більше й одержиш “.

А ще додам про нас українців. Ми маємо великий Божий дар – це співучість нашого народу. Коли порівнюю до французів, аж дивно стає. І ось надумалось мені таке: раніше люди ходили до церкви, сповіда­лися, і їм легшало, бо виговорили, відкину­ли свою біду. Довгий час на Україні спові­датись не ходили – багато церков були позачинені. У Франції ж всі відкриті, а спо­відатися французи все одно не дуже-то ходять. Та ж як накипить їм на душі, коли вузлик за вузликом зв’яжеться все невисловлене, стане зовсім тяжко, тоді йдуть до психотерапевтів. Терапевти розв’язують вузлик за вузликом – помагає (або ні).

На Україні ж ні до сповіді, ні до психоте­рапевтів не часто ходять, але маємо неви­черпну скарбницю народних пісень. На кожну життєву проблему є пісня: чи милий кохає, чи ні, чи віддали за старого або дітки голодні, або хлопці на війну пішли, чи борщ на весіллі недобрий зварили, чи комарик пролетів – на все є пісня! Все можна виспівати!