Я чув таку молитву:

— Міцні груди дай мені, великий, всемогучий Боже, нездобутні для брехні, обману й підлоти, могутні й сильні, як скеля над берегом моря. Кріпкі хвилі розбурханого, гнівного моря бють громами об них, вони ж пишаються могутні, сильні, нездобуті!

— І дай мені, сильний, всемогучий Боже, буйні крила й високий лет вірла. Буйними крилами щоб прошиб я чорні хмари й високим летом щоб знісся я до сонця, своїм цілим єством щоб вхопив ясного проміння і надію щоб я зніс на землю про близький день нашого повстання!

— І дай мені ясний розум, що вміє відрізнити річ велику від малої. Щоб за велику у бій я йшов крива­вий, за малу щоб я і не бився. І охоту дай до праці, щоб ніщо не мало сили знеохотити мене без огляду на невдачі усі і на ворогів усіх. І дай запал який має поет в хвилині творення й витри­валість малої мурашки, що десять разів впаде і знову піднесеться до праці!

— І дай мені, Боже… Та я це до­бре знаю, що Ти хоч сильний, всемогучий, для мене чудес не поробиш жодних!

— Добре я це знаю, що не даси мені грудей кріпких, як скеля з ґраніту — а даси мені слабкі, людські груди, а я сам мушу взяти молот тяжкої буденщини і серед болів, не­вдач та вагань сам мушу викувати міцні, сильні груди!

— І те добре знаю, що й не даси мені ні буйного лету, ні могучих крил, щоб линув я до сонця і проміння на­дії на землю щоб зносив. Ні! Я сам мушу навчитися добре ходити по землі і ось тут, на землі, посеред людської злоби і невдач мушу я сам кувати свої груди в сталь, аж викре­шу в них віру, щоб самі світили, як ясне сонце посеред хмар на небі.

— І я вірю, о, в це я кріпко вірю, що й ясного розуму не зішлеш Ти мені готового з небес, а я сам мушу його здобувати, блудячи по шляхах життя. І ні охоти до праці, ні запалу, ні пильности даром не даси мені! Як мала мурашка мушу я сам падати і знову здійматися вгору. І падаючи і здіймаючися вгору, день-в-день, в тяжкій праці посеред невдач, осмія­ний людьми і битий, мушу я сам це все собі здобути — у поті й крові.

— А це моє спізнання хай початком буде моєї сили й могутности!

Між гутірками, які вестимуть впорядники з новиками, перше місце по гутірці про наше національне імя присвятять впорядники нашим національно-державним відзнакам т. є українському державному гербові і українським державним краскам. Вони зазнайомлюють кождого новика з виглядом наших державних відзнак, пояснять їх походження та значіння, а тоді стануть вони Новикові близші, будуть до нього живо промовляти, стануть йому дорогі.

Звичай вживати гербів є дуже давний. Гербами значили лицарі свої щити, оружжя, уміщували їх на знаменах боєвих частин. Володарі вибивали герби на монетах, грамотах, печатках. Від володарів перейшли герби на народ і відси назва: такий-то чи такий народний герб.

Ми, так як кождий инший народ маємо свій окремий герб, т. є постійний, зложений після приписаних правил знак, який відріжняє нас від других народів, від других держав. Гербом української держави є золотий (жовтий) тризуб на синім щиті. Походить він з часів великокняжої київської держави. Заховався на монетах кн.Володимира Великого. Такий самий знак найдено на відламках цегол в руїнах десятинної церкви. В дещо зміненому виді є він і на монетах Володимирових синів кн.Святополка і Ярослава.

Значіння сего знаку не означили ще певно історики і затоки гербів. Пояснюючи, що може се бути монограм князя Володимира: (Василь) з грецька Базілеус, бо такий був в тих часах звичай, що володарі били на монетах монограми своїх імен і свій титул.

Тризуб нагадує виглядом горішню часть жезла грецького бога моря Позейдона (Володимир — же був володарем великих просторів суші і моря). Подібний він також до трираменного свічника т. зв. «трійці», якої кожне рамя зазначено подвійною лінією. Нагадує рівнож сидячого на престолі князя. (Два крайні рамена престіл, між ними князь в сидячій поставі).

Лінії в тризубі сплітаються в такий спосіб, що творять немов чотири букви: Ліве рамя — велику печатану букву «В», посередині в низу «О», над ним «Л», праве рамя — букву «Я», — які разом зложені дають слово: «Воля».

Крім гербів має ще кождий народ свої окремі національно-державні краски. Відповідно зіставлені є вони тільки відміною гербу і вживаються часом місто гербу. Своїми державними красками вибирає собі кождий народ ті краски, які виступають в його гербі. Нашими, національно-державними красками є краска жовта-синя (тризуб жовтий (золотий) на синьому щиті).

Для нашої залитої сонцем країни сі краски є найбільше підхожі. Піддала їх нашому народові немов сама українська природа: сонце на синьому небі, позлотистий степ, синє море, й ріки з жовтими очеретами, сині гори. Краски ті з естетичного згляду дуже підходять до себе, є милі для ока. Сполука сих красок згадується в давних піснях. Співається часто про них в козацьких думах. Козаки вкашували свої чайки золото-синіми тканинами. Деякі козацькі хоругви шиті були з ясно-голубого шовку «з позолотистим полем для національного гербу». Слідом сих козацьких хоругв-знамен є т.зв. «прапірц» т. є платки полотна на намогильних хрестах, якими відзначувало давно козацькі могили від селянських. Колись нашивали на прапірцях сині, або жовті пояски матерії.

Сполука жовтої і синьої краски стрічається також на всякого рода старих тканинах, церковних ризах, килимах поясах, плахтах і вишивках. Виступає також на давних мініятурах і заставках до книг, в мальованій різьбі.

Коли краски мають заступати національно-державний герб, мусять бути уложені в відповіднім принятім порядку. Порядок сей залежний від нагляду гербу і не можна його після вподоби змінювати. Краска жовта, як краска властивого гербового тризуба є головною краскою і займає перше місце, краска синя, як краска щита, друге місце. В прапорі, хоругві краска жовта, як головна займає горішнє поле, краска синя долішнє. Те саме уложення має бути заховане на лентах, перевішуваних через плече, априпинаних на груди. Нарам енних опасках і вязаних відзнаках т.зв. кокардах.

В рожах та відзнаках зі стяжки зложених в виді розети, жовта краска постарається або два рази, а синя раз, а тоді жовта краска творить серце, осередок відзнаки, кругом якої біжить синя краска, а також околишок, сам беріг відзнаки, або обі краски виступають по одному разові, — а тоді жовта краска уміщена в осередку, а синя на її обводі.

Памятати ще треба, що сам герб тризуб не може бути уміщений на тлі прапора червоної, зеленої або иншої краски (за виїмком синьої) безпосередньо! Тоді треба його умістити на синьому щиті, а щойно разом з ним можна нашити на прапор будь – якої краски.

Кождий новик знає докладно свої національно-державні відзнаки. Уміє поправно нарисувати герб Соборної України — тризуб — на щиті, та вірно віддати фарбами, чи то нарізкою українську державну хоругов, як під оглядом добору красок та і їх уложення.

Більшість людей іде в храм, бо бажає душею звернутися до Бога, бо шукає тут притул­ку від бур земних, усвідомлює свій гріх і бажає його позбу­тися. Тому до відвідання хра­му треба себе готувати: по до­розі до церкви читати молит­ву. У храм слід направлятися з добром у серці, не маючи ні на кого зла і простивши воро­гів своїх.

Переступаючи поріг храму, пам’ятайте про те, що входите у Дім Божий, і розмови, сміх, шум тут недоречні. Ввійшов­ши у церкву, потрібно зупини­тися біля дверей, тричі покло­нитися до землі, а у свята, ко­ли в церкві багато людей, со­творити поясний поклін. При цьому вимовляються молитви: «Боже, милостивим будь мені, грішному», «Боже, очисти ме­не грішного і помилуй мене», «Сотворюй мене, Господи, прости мене».

За кожною з цих лаконічних молитов йде поклін.

У храмі ми перш за все бачимо вівтар, розміщений на підвищенні. Тут знаходиться і найсвятіше місце — святий престол. Так зветься чотири­кутний стіл, особливим чином освячений. Предмети на  пре­столі — священні, і доторкатися до престолу, цілувати йо­го можуть тільки священнослужителі. Ввійшовши в храм, прийнято прикладатися до ікони,  яка лежить на аналої по­середині Церкви. За бажанням можна ставити свічки перед тим   чи іншим образом — це наша мала жертва Церкві. Під час служби в православних храмах стоять, але для хворих і старих робиться виняток.

Приймаючи благословення єпископа чи священика, ми приймаємо благословення Церкви.

Звичай цілувати руку єпископа (чи священика) нагадує нам про те, що ця рука тримала Святу Чашу.

Існує правило приходити до Літургії натщесерце, навіть якщо ми в цей день не прича­щаємось. Коли запізнюємося на службу чи йдемо задовго до її закінчення, то цим проявляємо неповагу до таїнства. Під час Богослужіння по хра­му не ходять і не йдуть з ньо­го без крайньої необхідності.

Це — такий гріх, про який треба повідомляти священику на сповіді.

У Церкві треба не забувати про тих, хто стоїть поруч — не заважати їм, якщо тісно, пропускати вперед дітей, ста­риків. Коли бачите, що хтось порушує порядок у храмі, лі­пше утриматися від зауважень. Пояснити людині недоречність поведінки можна після служби.

У Церкві здавна існував звичай, коли людина ставила свічку — символ нашого   молитвенного благоговіння перед Господом. Свічки, як відомо, ставлять за упокій і за  здравіє. Перші Прийнято ставити перед розп’яттям або на ок­ремому столику, який   назива­ється панахидним, інші — перед будь-якою іконою. Перш, ніж поставити свічку,   треба перехреститися і сотворити поклін.

І, напевно, усім відо­мо, що чоловіки знаходяться в храмі без головного убору, а жінки — з  покритою головою. Однак для жінок це правило не носить характеру стро­гого обов’язку     і в наші дні його не завжди дотримуються.