Неодин Пластун(ка) пробував вести дневник (от хочби на минулих літних вакаціях), та мало хто здає собі ясно справу з того, до чого властиво сей дневник потрибний. Одні говорять: «приємно буде на старі літа читати Одиссею своєї молодости», другі: «вироблю собі стиль», а інші повторяють без розуміння фразу: «дневник вироблює силу волі». Бувають навіть такі, що кажуть: «нерозумію, пощо тратити час на записування в дневнику, а впрочім не маю що записувати, хиба: рано встав, умився, пішов до школи, дістав першу, вернув домів, пообідав, вчився лекцію, повечеряв, ляг спати тай уже. Так день у день се повторяти не потрібно». — Розуміється деякі товариші(шки) розуміють, пощо вони ведуть дневник і тому їх дневники сповняють своє завдання. Про тих однак, що ведуть дневник без достаточного розуміння ціли, можна сказати, що і користь з їх дневників не є достаточна. Однак годиться зазначити, що «Aller Anfang ist schwer», зн. що ніхто не може відразу почати писати взірцевий дневник, але щойно згодом у практиці зрозуміє як слід ціль свого дневника і тоді зможе його добре вести.

Іншими словами: хочби хтось по можности найкраще розумів ціль дневника, то не зможе його відразу вести взірцево, а щойно по кількох невдачних пробах набереться досвіду; а також цілком добре зрозуміти ціль дневника може лише той, що якийсь час сам займався записуванням. На сім місци обговорю наперед, які є ціли ведення дневника, а потому подам практичні вказівки до ведения дневника.

Про ціль ведення дневника скажемо: дневник причинюється до образування і виховання записувача, а часом навіть і других людей. Щоби це однак не осталося фразою, скажемо подрібно в чім саме воно так є.

1. Психольоги вживають дневників визначніших талановитих людий; ці дневники багаті змістом. В таких дневниках знаходять психольоги многі приміри на закони нашої душі.
2. Записки визначніших діячів служать як матеріял до історичних студій.
3. Записуючи свої переживання, набирається людина вправи в виречуванню своїх думок ясніщим стилем, і, як що записувач старається, сей стиль стає що раз більш граматичним і кращим, а мова чистіщою. Пощо людині поправного стилю і мови, про те не будемо тут говорити. Згадаємо лише, що дневники деяких талановитих письменників мають вартість літературних творів.
4. В дневнику записується нераз спомин з якоїсь дискусії чи просто виміни думок записувача з другими людьми. Записуючи їх, мусить записувач глибше застановитися над своїми поглядами і поглядами противника, мусить свої погляди певніще узасаднити, як се робив би не записуючи. Також по прочитанню якоїсь книжки чи вислуханню відчиту записувач має при записуванню нагоду, не лише пригадати собі зміст тої книжки чи відчиту, але також оцінити, чи всі думки виражені в книжці чи відчиті згідні з правдою. Так дневник причинюється до вироблення критицизму; а мудрий критицизм є передумовою сильної індивідуальності.
5. Нераз під впливом оглядання явищ природи, або своєї чи то чужої праці, блисне в людській голові щасливий помисл. Сей помисл одначе часто перебіжить лише немов по поверхні думок і зникає не полишивши ніякої користи. Колиж тепер людина залише собі сей помисл, то не лише буде старатися перевести його в життя, але також може прийти до нових висновків. До помисловостиж у пластовім життю прикладається велику вагу.
6. Говорять, що подумати і уложити якийсь план не тяжко, а правдивим трудом є щойно виконання пляну. Сей погляд вчасти оправданий; але треба значити, що зле уложений план не є легкий до виконання, знова виконання доброго плану не вимагає много труду. Бачимо, що в кождім ділі хосенним чинником є пляновість. А до вироблення тої пляновості причинюється в значній мірі ведення дневника. Взагалі записаний плян много лекший до виконання, як лише подуманий. Для того і вимагається в Пласті писаних програм сходин та прогульок.
7. Виконання пляну записаного в дневник також тому, що записувач переглядаючи картки дневника пригадує собі його і не може його забути або злегковажити. При виконанню такого записуваного пляну слідно вже, як у записувача вироблюється сила волі. Коли хтось не виконує задуманого пляну, то се піде в забуття. Але плян записаний а потому злегковажений, все буде викликував почуття сорому, хоч і дневника ніхто другий крім записувача не читає. Самому авторови соромно читати про свою невитревалість. При тім бачить він, що брак витревалости се не случай, але частіще повторяється; а хто легковажить лише подуманий плян, за кождим разом буває, оправдується словами: се впослідне, сього більше не буде.
8. В подібний спосіб при помочи дневника можна позбутися не лише браку витревалости, але також много інших хиб, яких поборення вимагає загально принята етика і пл. закон. Головно зверне записувач увагу на се, щоби його думки, слова і діла були у взаїмнії згоді (гармонії), а сю згоду звемо характерністю людини. Гармонію межи словом а ділом можна доволі легко виробити і без дневника, тому що на неї звертають увагу другі люди і немов мовчки або словами її контролюють. Але при помочи других тяжко довести до сього, щоби за думками, захованими в нутрі нашої душі, слідували наші слова та поступки.
9. Недостаточною булаби користь з дневника, колиби ми записували в нім лише наші хиби, а не зверталиби ми уваги на добрі сторони нашої душі. Записуючи лише наші хиби могли би ми думати, що ми ніколи не поправимося, що ми не представляємо ніякої моральної вартости. Через се моглиби ми попасти в знеохоту, що є ворогом життя і не личить Пластунови. За се записування корисних і добрих вчинків нашої душі додає нам сили в нашій праці.

Як ми вже пізнали, які користи дає дневник, тепер лекше буде нам відповідно до тих користий, подати практичні вказівки до ведення дневника. Вже з послідних речень пізнали ми, що належить записувати наші добрі ті злі вчинки. Се однак, чи наш учинок добрий чи злий, можемо як слід пізнати щойно при записуванню, по роздумуванею, що товаришить записуванню. Тому належить записувати в дневник і такі наші вчинки, що на перший погляд видаються ні злими ні добрими, тим більше що з їх записання може бути ще інша, не лише реально-етична користь. Зверну лише увагу на се: часом записувач вагається, чи записати якийсь свій вчинок або подію в своїм життю чи ні, бо не хоче, щоби його записки були надто обширні. В тім случаю нехай радше пропускає — сказати б — буденні події, себто ті, що щодня або що кілька днів повторюються, чим ті події, що є рідкістю, ба й новістю в його життю. Се тому, що людська душа до частіщих, періодичних понук привикає і регує на них з малою силою, або навіть цілком не звертає на них уваги. Тому і часто повторювані події в нашім життю не викличуть при записуванню багатих роздумувань, — що є конечністю корисного дневника, — ані не дадуть свіжого матеріялу до вироблюваня стилю.

Найважніщим при записуванню є се, щоби кожде слово в дневнику було вірне згідне з правдою. Лише дневник щирий і повний (під «повнотою» розуміємо записування в дневник усіх важніщих подій і вчинків, хочби се було получене з неприємністю і накладом праці; повнота є властиво відміною щирости) принесе відповідну користь. Се цілком ясне. Часом  записувачеви залежить на тім, щоби хтось другий не вичитав його тайних думок чи замірів і для того уникає щирости і повноти при записуванню. На сеж одинока відповідь: дневника ніхто інший, крім записувача, не може читати, хибиби на се виїмково згодився записувач. Для того обов’язком записувача ховати дневник у такім місци, щоби ніхто другий його не найшов. З другої соторони пластова братерскість вимагає того, щоби ніодин Пластун(-нка) не робив прикрости другому і не читав чужого дневника без згоди власника. Також для удержання вірности дневника, належить по змозі записувати в дневнику що дня, ще при свіжій памяти, а не відкладати, аж назбирається матерія з кількох днів.

На кінець згадаю чого треба перестерігати для вироблення стилю і мови при записуванню у дневник. Іменно шкідливим є надто великий поспіх при записуванню та т.зв. шабльованість себто один принятий спосіб записування. Маю на думці лінивство записувача, попробувати за кождим разом, або щонайменше щоякийсь щас, ужити іншого способу записування, немов записувати свої вчинки та пережиті події з іншого кінця, освітити їх з іншої сторони. В більшости недосвідчених записувачів є принято, що починають записувати кождий день від якоїсь сталої події, прим.: раннього вставання, свідання і т.п. В той спосіб дневник має вид сухого реєстру фактів і записувач тим не збагачує цілком свого стилю чи самопізнання. Полишаю вже, що при веденню дневника треба старатися писати чистою, зрозумілою і граматично-поправною мовою.

Певне, що сих кілька рядків не вичерпало всеї багатої теми. Тому будемо дуже раді, як читачі доповнять своїми дописами дещо пропущене, або на основі того, що тут подано, обговорять сю тему на своїх сходинах.

Україна лежить на півдні східньої Европи, поміж 43° і 45° східньої географічної довжини. На півдні межує з Озівським і Чорним морями, дальше на південному заході з Молдавською ССР, Румунією й Угорщиною, на заході з Чехословаччиною і Польщею, на півночі з Білоруською ССР та Російською ССР.

Простір українських етнографічних земель в Европі виносить 947,300 км/кв. з населенням 61,8 мільйонів. Густота населення — 83,6 осіб на 1 км/кв. Міського населення є 64%, а решта — сільського. Поза межами української території є біля 11 мільйонів українців. Всіх українців у світі на 1980 нараховувано на 47,7 мільйонів.

Україна є поділена на адміністративні частини, які звуться областями. На Україні нараховується 25 областей: Закарпатська, центр — Ужгород; Львівська; Івано-Франківська; Волинська, центр — Луцьк; Тернопільська; Чернівецька; Рівенська; Хмельницька; Вінницька; Житомирська; Київська; Черкаська; Кіровоградська; Одеська; Миколаївська; Чернігівська; Полтавська; Дніпропетровська; Херсонська; Кримська, центр — Сімферопіль; Сумська; Харківська; Запорізька; Донецька; Ворошиловградська. Назви областей взяті переважно від назв обласних центрів.

Столицею України є місто Київ. Населення Києва є понад 2,758 мільйонів. Інші важні міста є:

Карта Лемківщини

Природні батства України. Україна — це дуже багата країна, її багатство — це її плодюча земля (чорнозем), ліси, ріки, моря і підземні багатства (копалини).

Чорнозем постав тоді, коли з півночі на південь посувався льодовик, здирав урожайний шар землі і посував його наперед. Коли льодовик стопився, на землях України залишився той урожайний шар землі глибиною у кілька метрів. Урожайна земля й добре підсоння стали підставою сільського господарства. Україну звали чужинці «житницею Европи».

Має Україна також дуже великі підземні багатства або корисні копалини, що творять важливу основу розвитку її промисловости й торгівлі. Україна має найбільше таких копалин, як залізна, манганцева і титанова руда, кам’яне й буре вугілля, нафта, підземні гази, сіль, вапняки, крейда, торф і будівельні матеріяли.

Залізна руда — один з найбільших і найкращих вугільних басейнів в світі — це Криворізький басейн; також Керченський басейн на Криму.

Марганцева руда — в Україні є одним з найбільших родовищ манганцевої руди у світі. Марганець — це крихкий метал, що легко ламається. Його додають до сталі, щоб була міцніша.

Титанова руда — цей метал використовують при будуванні ракет, кораблів і літаків, бо він міцний і гнучкий.

Вугілля — Україна має великі поклади кам’яного і бурого вугілля. Кам’яне вугілля краще, бо дає більше жару. Вугілля утворилося з велетенських дерев, які росли мільйони років тому. Добувають вугілля в Донецькому басейні, а після 2-ої світової війни також у Львівсько-Волинському басейні. На Поліссі є торф (невикінчене вугілля). Вугілля є важний мінерал для опалу, транспорту, металюргії і хемічної промисловости.

Нафта — дуже важливе підземне багатство України. Головні родовища є в Карпатах і на Підкарпатті (Борислав) — це найбагатші родовища нафти в цілій Европі і на Кавказі. Нафта дає більше тепла, як вуголь — з неї виробляють бензину.

Земний газ — знаходиться там, де нафта. Його вживають до опалювання й освітлення. З Карпат побудовано проводи аж до Москви.

Україна має ще інші природні скарби: Сіль — її дістаємо зі солених озер (чумаки) і зі землі (Донбас, Карпати), фосфори — з них виробляють штучні добрива, боксит — з нього виробляють алюміній, ґрафіт — на олівці, різні будівельні матеріали — граніт, мармур, базальт, ґіпс, мідь, нікель, золото, срібло й дорогоцінні камені, мінеральні джерела.

Промисловість України. Природні багатства і корисні копалини якоїсь країни творять важливу основу (базу) для розвитку її промисловости. Багатство України на різні корисні копалини — з яких деякі мають світове значення — підносять Україну до рівня світових потуг.

Україна поділена на 7 економічних районів з огляду на різні умови розвитку і спеціялізацію господарства: 1) Донецький, 2) Київський, 3) Львівський, 4) Подільський, 5) Придніпровський, 6) Харківський, 7) Чорноморський. Найважливішим промисловим районом України є Донецький басейн, який розвинувся завдяки великим покладам вугілля і інших підземних багатств. Другим великим промисловим районом є Придніпровський, бо тут використано водну енергію Дніпра, в Кривому Розі є залізна руда, а в Никополі манган. Найбільше значення для промисловости України мають — великі поклади залізної руди, вугілля, манганової руди, поклади одні з найбільших у світі. Україна має перше місце у світі у видобуванні залізної руди і перше місце у Европі у видобуванні природного газу, витоплюванні чавуну (крихкого заліза) і цукровій промисловості.

Вугільна промисловість — зосереджена в трьох басейнах: Донецькому, Львівсько-Волинському і Дніпровському (буре вугілля). Видобуванням вугілля Україна займає в Европі перше місце, а четверте в світі.

Нафтова промисловість — зосереджена у Підкарпатті (дає 60% нафти в Україні), де промислова розробка почалася ще в 18 ст. і Підкавказзі. Родовища нафти відкрито також і в Причорномор’ї. Значення нафти в народному господарстві дуже велике. З нафти одержують бензину, газ, дизельне паливо, мастила, парафіну, а також синтетичний кавчук і плястики. Нафту видобувають також у Дніпровсько-Донецькому районі.

Газова промисловість — в Україні видобувають газ із понад 20 родовищ. Більшу частину газу видобувають у Дніпровсько-Донецькому районі. Україна видобуває одну третину всіх видобутків газу в СССР. Найбільше газу споживають у промисловості (зокрема металюргійній), в електростанціях і в хемічній промисловості.

Електрична енергія — для виробу електричної енергії використовують донецьке вугілля, природний горючий газ та енергію рік. На Дніпрі (також Дністрі, Бузі і інших ріках) побудовано ряд електростанцій, найбільша з них Дніпрогес на Дніпрі біля Запоріжжя.

Металюргія — має добрі умови для розвитку. Поклади залізних, манганцевих руд і кам’яного вугілля знаходяться недалеко одні від одних. Металюргія зосереджена в трьох районах — Донецькому, Придніпровському та Приозівському — і займає одно з перших місць в Европі і світі.

Машинобудівельна промисловість — дуже важлива — Україна виробляє 25% всієї продукції машин в Сов. Союзі.

Державний прапор України є гербовий, тобто своїми барвами – жовтою та синьою – він символізує найвищу інсигнію (знак) Української держави: її герб – золотий тризуб у блакитному полі щита, знак великого князя кийвського Володимира Святого.

Як символ герба Української держави прапор належить до найвищих державних емблем, тому і прислуговує йому нарівні з державним гербом найвища честь та пошана.

Тому не можна допускатися самим і не можна допускати інших до виявлення зневаги чи якоїсь непошани до державного прапора України.

Потрібно дотримуватись прийнятих у всьому світі наступних правил щодо вживання прапора:

1. Державний прапор України ні перед ким не опускається вниз. Не можна ним салютувати. Не можна схиляти його перед якоюсь особою чи предметом.
   Подібного роду салют віддається лише військовими знаменами, крайовими прапорами і корогвами та прапорами інституцій, установ і організацій.
2. Державний прапор при вивішуванні серед інших прапорів, корогов, стягів і т.п. знаків має займати найперше, найпочесніше місце. Він вивішується або найвище за всі інші, або у фронті інших прапорів займає правий геральдичний бік.
3. На прилюдних зібраннях у помешканнях державний прапор уміщується на естраді (подіумі) з правого боку від промовця; коли ж прапор виставляється з боку аудиторії, то займає правий бік фронтом до естради.
4. В процесіях державний прапор треба нести попереду всіх інших прапорів, або вправо від них.
5. Прапор виставляється скрізь лише на держаку.
6. Поза помешканнями державний прапор підноситься ранком (при сході сонця) і спускається при заході сонця.
7. Не можна виставляти брудного чи ушкодженого прапора. Якщо він забруднився, зносився чи подерся, його потрібно спалити.
8. Треба хоронити прапор у нагородці, щоб він не бруднився і не псувався.
9. Не можна вивішувати прапора у перевернутому вигляді — верхом униз. Символічно це означає сиганл якоїсь великої біди, нещастя, катастрофи.
10. Не можна допускати, щоб державний прапор при вивішуванні торкався землі, долівки, або волочився по землі.
11. При несенні прапора не дозволяється держати його скісно або поземо; держак має бути прямовісним.
12. Не можна уміщувати будь-який предмет, емблему чи подібне на полотнище державного прапора, або під ним.
13. Не дозволено на полотнище державного прапора нашивати (малювати) чи чіпляти будь-яких літер, монограмів, написів, цифер, гербів (особливо самих гербових фігур без щитів) та всяких інших знаків.
14. Не прийнято державний прапор прикрашувати бахромою і китицями.
15. Державний прапор ніколи і ніде не можна вживати в характері будь-яких прикрас чи декорацій. Не можна державним прапором прикрашати сцену, подіум, стелю чи стіни, вікна, двері кімнати або столи, трибуни, завішувати його на рами портретів і образів тощо.
    Замість прапора та його відмін можна вживати в цілях прикраси і декорацій лише кокард, бинд, стрічок, гірлянд та матерій в барвах державного прапора і то лише у випадку державних чи національних свят, при державних офіційних урочистостях тощо.
16. Державного прапора ні для яких цілей не дозволяється вживати приватним особам. Зокрема не вільно прикрашати ним середини приватних помешкань або верха дому, повозу, авта, вагонів на залізницях, кораблів і човнів на воді.
17. Не дозволяється вживати державного прапора як прикрасу будь-якого приватного предмета або частини одягу, спортової чи іншої уніформи.
18. Державногг прапора не можна вживати на ніяких рекламах, оголошеннях, грамотах, заставках і т.п. всяких приватних друках і писаннях.
19. Не можна вивішувати ніяких реклам й оголошень на держаку державного прапора.
20. Треба міцно при вивішуванні прикріплювати держак прапора, щоб він не хитався і не відривався.
21. Прапор, спущений на півдержака, символічно означує жалобу. При піднесенні прапора наполовину треба спочатку підтягти його до верху, а потім поволі опустити його наполовину.
22. В жалібних процесіях державний прапор несуть згорненим, покритий чорною крепою.

Виконуючи резолюцію 1-их Зборів КУПО в реліґійних справах, Головна Пластова Булава встановила низше наведену пісню «Царю небесний», як загально вживану в Пласті молитву, яку співають завжди там, де за нашим звичаєм спільно молимося. Зокрема цю молитву співа­ється в усіх Пластових таборах зранку і в вечері. Пісні – молитви «Боже Великий, Творче всесвіту» і «Боже, вислухай благання» вживаємо при реліґійному відзначенні національних свят.

ЦАРЮ НЕБЕСНИЙ

Царю Небесний, Джерело світла,
Твоїм промінням встели нам шлях,
Щоб в душах наших радість розквітла,
Щоб запалала віра в серцях.

Царю Небесний, Всесильний Боже,
Мудрість і силу й ласку нам дай,
Щоб подолати діло вороже,
Визволить рідний, батьківський Край.

Царю Небесний, Боже Єдиний,
Будь нам зорею в ночі трівог,
Знаком, що з нами в кожну хвилину
Сила і Правда, з нами наш Бог.

Спекуляції довколо необхідності поміняти місцями кольори національного та державного стягу вийшли у стадію апогею. Відомий історик і дослідник геральдики, спираючись на джерела, спростовує найбільш популярні міфи.

У кожного народу є свої священні атрибути, які уособлюють його культуру, традиції, історичну пам’ять. Скажімо, у давні часи в багатьох спільнотах із розвинутим культом предків саме так трактувалися могили дідів-прадідів.

У сучасних умовах подібними атрибутами переважно виступають такі поняття, як національні символи (герб, прапор, гімн), мова, пантеон національних героїв, релігійні вірування.

В Україні, де протягом останніх років не вщухають колотнечі та спекуляції навколо мовних, конфесійних чи меморіальних питань, чи не єдиним об’єднавчим фактором для формування сучасної політичної нації були національні символи.

Національний прапор став в останні роки неодмінним і навіть модним атрибутом державних, політичних і громадських заходів. Одеса, 2011 р.

Жодних протистоянь вони не викликали, а спроби окремих маргіналів робити нападки на герб чи гімн не мали більшого резонансу.

Однак зараз почали ширитися спроби дискредитувати українського прапора та провокаційні ідеї про потребу його «перевернути», а як аргументи використовується цілий «букет» різних вигадок і міфів.

Варто зазначити, що спроби паплюження українського прапора не є новими – вони ще з періоду утвердження цього символу почалися тими силами, які вороже сприймали саму ідею української державності.

Якщо радянська прапаганда полюбляла обмежуватися ярликами про «буржуазність» та «націоналістичність», то різна укранофобська «біла» еміґрація пробувала вигадувати й усілякі псевдоісторичні фальшивки.

Найпопулярніші серед них:

1. синьо-жовті прапори «зрадник» Мазепа отримав від шведів;
2. синьо-жовті прапори австрійський цісар дарував галичанам, щоб «одірвати від російської єдності».

Російська білоемігрантська антикомуністична організація НТС – Народно-трудовий союз – намагалась “привласнити” і Тризуб Володимира

Проте ці побрехеньки були вже давно спростовані на підставі історичних джерел. Яке ж було здивування, коли їх повторили 2009 р. на одному з українських телеканалів у програмі з претензією на історичну достовірність, ще й у День національного прапора!

На жаль, авторів цього фільму зовсім не цікавив «пошук істини», а лише сенсаційна імітація таємничості та вигадування проблем там, де їх немає. Та окрім старих фальшивок вони спромоглися понавидумувати й новіші «аргументи».

Протягом останніх 20 років вдалося провести ґрунтовні дослідження історії становлення національних символів, виявити в архівах і музеях багато невідомих раніше матеріалів, спростувати окремі неточності, які появилися через брак доступу до цих матеріалів за радянських часів.

Для нашого дослідження використовувалися передовсім оригінальні архівні документи або їхні публікації, здійснені на належному науковому рівні; сучасні розгляданому періодові часописи та інші видання; мемуарна література, хоча тут бралася до уваги достовірність джерела, час написання споминів і чи був автор безпосереднім учасником описаних подій або чи мав доступ до використаних документів.

Дещо складнішим виглядає залучення кіно- та фотодокументів. З огляду на специфіку передачі синього, блакитного та жовтого кольорів у чорно-білому зображенні, коли, наприклад, блакитна барва виглядає світлішою від жовтої, тому до уваги слід брати додаткові аргументи або проводити порівняльний аналіз з іншими джерелами.

Тож спробуємо з’ясувати чи є підстави для «ревізії» українського національного прапора.

Міф перший: «історичний» або «чи перекидав Скоропадський прапора?»

Формування поняття “національних кольорів” і затвердження національних чи державних прапорів для більшості сучасних держав припадає лише на період ХІХ–ХХ ст. Переважно поява таких символів тісно пов’язана з національно-визвольними рухами. Але основне: немає жодних єдиних правил, за якими формуються національні прапори.

Вибір самих знаків – індивідуальний в кожному окремому випадку – іноді з апеляцією до історичної традиції давніх форм державності, іноді за основу беруться традиції активнішого регіону, в якому ініціювався процес національного відродження, іноді на це впливають певні культурні, політичні, релігійні чи природні особливості.

Утвердження синьо-жовтого кольорового сполучення як українських національних барв у сучасному сенсі однозначно можемо датувати 1848 р. і пов’язувати з українським національним відродженням в Галичині та Буковині.

Засідання Головної Руської Ради у Львові в 1848 році

Поступово це поняття поширюється на закарпатські землі, а з початком масової еміграції українців у кінці ХІХ ст. за океан — і на поселення в Америці. На українських землях, що входили до складу Російської імперії, де українофільський рух вважався царським режимом як ворожий і переслідувався, національні кольори почали утверджуватися лише після революції 1905 р. в середовищі свідоміших верств населення.

Подальша публічна дискусія на цю тему на сторінках львівських і київських часописів у 1911−1912 роках довела історичну традицію синьої та жовтої барв не лише в Галичині, але й на Наддніпрянщині.

Поштівка, випущена в м. Броди в 1902 р.

Фактично, ці публікації припинили будь-які дискусії про те, які кольори слід вважати національними для українців, але в них не робилося навіть спроб встановити порядок барв — яка з них верхня, а яка нижня. На практиці досліджені нами кольорові ілюстративні матеріали (листівки, плакати) та різні прапори і стрічки з написами засвідчили, що використовувалися обидва варіанти.

Насправді, нічого дивного в цьому немає. Наприклад, поляки на той час також використовували і біло-червні, і червоно-білі прапори. Лише затвердження 1919 р. біло-червоного прапора на державному рівні остаточно вирішило це питання.

Польська поштівка, Львів, 1904 р. з червоно-білим прапором

Справжнім вибухом українського національно-визвольного руху були події після повалення самодержавства в Росії в лютому 1917 р., які й утвердили загальнонаціональний характер символів.

Вже 25 (12 ст. ст.) березня 1917 р. в Петрограді відбулася масова 20-тисячна маніфестація солдатів-українців і студентської молоді під синьо-жовтими та червоними прапорами.

29 (16 ст. ст.) березня вже в Києві проведено «свято свободи», на якому українські солдати йшли окремою колоною під національними прапорами, а ще через три дні понад 100-тисячна маніфестація стала кульмінацією відродження українського життя в Києві.

У цьому заході 1 квітня (19 березня ст. ст.) «прапорів було більше ніж 320 самих національних та понад десять червоних, робітничих, з українськими написами про міжнародну солідарність робітничої кляси».

Протягом наступних тижнів відбулися маніфестації та інші заходи під українськими прапорами по багатьох інших містах України, зокрема в Харкові, Катеринославі, Чернігові, Полтаві, Сімферополі, Севастополі, Одесі.

Процес українського національного відродження охопив не лише етнічні території, але й регіони центральної Росії, Сибіру, Туркестану, Далекого Сходу та інші землі — скрізь, куди доля завела українських поселенців, репресованих чи військовополонених.

Українська демонстрація у Владивостоку в 1917 р., бачимо і тут синьо-жовті стяги.

Невіддільним атрибутом цього процесу стало поняття національних кольорів — поєднання синього (або світлосинього, тобто блакитного чи голубого) і жовтого кольорів. Паралельно з цим використовувалися червоні прапори, трактовані як міжнародні символи революційоного руху, та малинові, з якими пов’язувалися легендарні козацькі традиції.

Так, на відкритті першого Українського військового з’їзду 18 (5 ст. ст.) травня 1917 р. на сцені по-за містом для президіума розгорнувся синьо-жовтий прапор з написом «Хай живе національно-територіальна автономія. Депутація з Петрограду».

За юридичними та вексилологічними нормами прапори, які складаються з горизонтальних смуг, називаються в порядку від верхньої до нижньої. Однак у газетних і мемуарних публікаціях, у поетичних творах автори дуже часто називали український прапор довільно (зрештою, в газеті «Народна воля» російський прапор названо чомусь взагалі «синьо-червоно-білим»).

Особливо утруднює вияснення проблеми поширена в Центральній Україні манера називати прапор «жовто-блакитним», тобто у зворотному порядку кольорів знизу вгору, що, зрештою, часто трапляється й у наші дні (хоча сучасний прапор України й визначений чинним законодавством як «синьо-жовтий»).

Так, Михайло Грушевський у своїх споминах про згадану маніфестацію 1 квітня 1917 р. тричі описує прапори як «синьо-жовті», але тут же подає анекдот про двірника, який побачив маніфестантів з «жовто-блакитними» прапорами.

У статті Сергія Єфремова вони вже «блакитно-жовті», а газета «Нова Рада» називає ці прапори «синьо-жовтими».

Натомість Дмитро Дорошенко пише про цю ж маніфестацію (в якій також брав участь):

«Гордо маяли в повітрі жовто-блакитні прапори (колір — символ нашого блакитного неба і золотої пшениці на полях)».

Хоча навряд чи він наводив би таке пояснення кольорів, якщо жовтий колір був би згори.

Фрагмент публікації у самвидавній газеті «Голос Відродження» за 1989 рік — «Чи був відомий блакитно-жовтий прапор у Східній Україні».

Власне поширенню національних кольорів на Наддніпрянщині значно сприяло саме візуально-асоціативне сприйняття прапора та тлумачення його змісту як «блакитне небо і жовтий лан пшениці».

Така версія дуже добре відповідала українській ментальності та світогляду, дуже легко сприймалася в усіх середовищах. Тому саме такий порядок барв й утвердився.

Характерно, що в київських виданнях не було жодних дискусій щодо порядку кольорів, а лише невелична замітка В. Щавинського про потребу використовувати темніші відтінки — синьо-жовті.

На виданих 1917 р. в Петрограді поштівках авторства О. Литвиненка подано блакитно-жовті прапори.

Поштівка «Герб славного війська Запорозького», Петроград, 1917 р.

У червні в київському видавництві «Вернигора» видано 100-тисячним накладом брошуру «Катехізис українця», в якому національні барви вказані як «синьо-жовті».

Цікаво, що в кінці року в цьому ж видавництві вийшла поштівка Б.Шіппіха «Згинуть наші воріженьки», на якій був жовто-блакитний прапор.

Поштівка «Гинуть наші воріженьки», Київ, 1917 р.

Натомість на виданому в той же час плакаті «1917» маємо синьо-жовтий.

Плакат, Київ, 1917 р.

Подібний різнобій 1917 р. є й із прапорами військових підрозділів.

Проте жовтневий переворот у Петрограді та проголошення 20 (7 ст. ст.) листопада 1917 р. Третім універсалом Української Народної Республіки значно прискорили розвиток подій.

Характерно, що це викликало озлобленість у більшовиків, які не мали на той час серйозної підтримки в Києві, й вони спробували вилити свою злість в образному протиставленні прапорів: «Червоний прапор боротьби робітників і селян проти буржуазії замінюється блакітно-жовтим. Відповідальність за це цілковито лягає на Українську соціал-демократичну партію».

Прапор флоту УНР, затверджений 27 (14 ст. ст.) січня 1918 р.

Перший законодавчий акт, який врегулював нарешті порядок кольорів на прапорі як блакитно-жовтий був здійснений 27 (14 ст. ст.) січня 1918 р. Тоді Центральна Рада на засіданні під головуванням академіка Грушевського затвердила тимчасовий закон про флот УНР, у якому визначалося:

«…2. Прапором української військової фльоти є полотнище о двох — блакитному і жовтому кольорах. В кряжі блакитного кольору історичний золотий тризубець з білим внутрішнім полем в ньому.

3. Прапором Української торговельної фльоти є полотнище о двох — блакитному і жовтому кольорах.»

Новий прапор військового флоту, затверджений П. Скоропадським 16 липня 1918 р.

У деяких публікаціях хибно подавалося, що нібито 22 березня 1918 р. був затверджений якийсь закон про жовто-блакитний прапор. Однак ні в протоколах засідання, ні у звітах про це нічого не згадується, бо таке питання взагалі не порушувалося. Насправді М. Грушевський виніс тоді на на розгляд Малої Ради проекти зображень герба і печатки, виконані Василем Кричевським.

Державні символи УНР в 1918 р. — Великий Герб, Державна печатка, Малий Герб (проекти Василя Кричевського).

Натомість можна згадати про відомчі прапори УНР. Так, постановою Ради Народних Міністрів про встановлення знака-емблеми на прапорах пароплавів Міністерства Шляхів від 17 березня 1918 р. визначалося, що «майва уявляє з себе український національний синьо-жовтий прапор…»

Такий же порядок кольорів залишився й за правління Павла Скоропадського.

16 липня 1918 р. гетьман затвердив малюнок нового військового прапора Української держави, оголошений наказом по морському відомству від 18 липня за ч. 192/44 :

«Білий прапор з рівним синім хрестом, який ділить прапор на 4 рівних частини. Ширина хреста 1/11 всієї довжини прапору. Відступивши на 1/8 ширини хреста проходить коло нього такої ж ширини (теж 1/8 ширини хреста) синя смужка, крім тих його боків, які прилягають до крижа.

В крижі ж теж відступивши на 1/8 ширини хреста від його боків міститься національний прапор Держави (складений з блакитної і жовтої горизонтальних смуг), в центрі якого міститься золота печатка Св. Володимира такої ж ширини як хрест і в 1½ раза вища своєї ширини. Прапор шиється з матерії відповідного кольору, а печатка малюється бронзовою фарбою.»

Тож стає зрозумілим, що гетьман Скоропадський, за правління якого залишалися в обігу банкноти з написом «Українська Народна Республіка» та прийнятий Центральною Радою герб, ніяких «переворотів з ніг на голову» для прапора не робив.

Це також пояснює й подальше використання блакитно-жовтого чи синьо-жовтого прапора і за правління Директорії, і в ЗУНР, і в проектах Конституції України 1920 р.

Прапори для Дієвої армії УНР, наказ від 30 липня 1919 р.

У листопадi 1918 р. почалася нацiонально-визвольна боротьба на Захiднiй Українi.

1 листопада на львівській ратуші «перший раз від 1849 р. показалися українські фани, перший раз відітхнув український Львів, скинувши з себе пута вікової неволі».

Командні хоругви Галицької армії, наказ від 22 серпня 1919 р.

На засіданні Національної Ради 13 листопада прийнято Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель бувшої Австро-угорської монархії, яким проголошено Захiдно-Українську Народну Республiку, а також затверджено її символи:

«Артикул V. Герб і прапор:

Гербом Західно-Української Народної Республики є: золотий лев на синiм полi, обернений у свою праву сторону. Державний прапор є синьо-жовтий. Державна печать має довкола гербу напись: Західно-Українська Народна Республика.»

14 грудня 1918 р. гетьман зрікся влади, а 19 грудня Директорія урочисто в’їхала до Києва й Українську Народну Республіку було відновлено.

Для Армії УНР робилися спроби усталення типових дивізійних прапорів, які мали малинове полотнище, обшите золотою бахромою, у крижі нашивалися або малювалися блакитна й жовта смуги з Тризубом, з одного боку був напис «У.Н.Р.» і назва дивізії, з другого — «За визволення України.»

Як приклад можна навести бойовий прапор 3-ї Залізної стрілецької дивізії армії УНР (малиновий із блакитно-жовтим у крижі), що тепер зберігається у Центральному музеї Збройних Сил України.

Прапор 3-ї Залізної дивізії Армії УНР, 1919 р.

Можна ще згадати виявлені недавно українськими істориками документи про усталення нових військових прапорів. Це й наказ військам Дієвої армії УНР Ч. 323 від 30 липня 1919 р., в якому основою для багатьох прапорів став «національний прапор (дві рівні полоси верхня блакитна і нижня — жовта)»; і наказ Головної команди Війська УНР Ч. 69 від 1 листопада 1921 р. з аналогічним формулюванням; і наказ військам Галицької армії Ч. 126 від 22 серпня 1919 р., де основою командних хоругв був синьо-жовтий прапор.

Синьо-жовтим був Стяг Генерального Штабу головного отамана Симона Петлюри, а новіші дослідження засвідчили, що 1920 р. загони Н. Махна також використовували блакитно-жовті прапори. Такі ж прапори фіксуютья на малюнках авторства Юліана Буцманюка та Леоніда Перфецького, які були учасниками визвольних змагань.

Картина Перфецького «Київ, 31 сепня 1919 р.»

Згадаємо ще два проекти конституцій України.

Перший проект Конституції Української Держави, що був ухвалений Всеукраїнською Національною Радою 9–13 травня 1920 р. в Кам’янці-Подільському, подавав:

«Артикул 5. Державним гербом Української Держави є Тризуб золотої барви на синьому тлі.

Артикул 6. Державними барвами Української Держави є барви синя-жовта»

У другому проекті Основного Державного Закону УНР, опрацьованому 1 жовтня 1920 р. Урядовою комісією по виробленню Конституції Української Держави, зазначалося:

«Артикул 9. Державним гербом Української Держави є Тризуб золотої барви на синьому тлі. Право вживання державного гербу мають виключно державні установи.

Артикул 10. Державними барвами Української Держави є барви синя та жовта.

Артикул 11. Прапор військової фльоти є синій-жовтий з державним гербом золотої барви в лівому розі синьої частини прапора. Прапор торговельної фльоти є синій-жовтий»

Вже згадувалося про специфіку залучення таких джерел як кіно- та фотодокументи, тому можемо показати складність ідентифікації колористики на прикладі фото складання присяги членами Директорії УНР у серпні 1919 р. в Кам’янці на Поділлі.

Присяга членів Директорії, серпень 1919 р., Кам’янець-Подільський (блакитно-жовті прапори, хоча на фото жовтий колір виглядає темнішим)

Прапори на фото мають світлу верхню та темну нижню смуги, однак вони блакитно-жовті. Це підтверджують і спомини учасників цих подій, і офіційні затвердження прапорів цього періоду.

Тож всі юридичні затвердження прапорів УНР, Української держави та ЗУНР протягом 1918-1921 рр. фіксували лише блакитно-жовті або синьо-жовті прапори, в яких жовтою була нижня смуга.

Зрозуміло, що гетьман Скоропадський нічого «не перевертав». Якби він дійсно поміняв порядок кольорів на прапорі, то можна уявити який би резонанс це мало в українських виданнях і навряд чи республіканські війська підняли повстання проти гетьмана під його ж прапором.

Міф другий: «геральдичний» або «чули дзвін…»

На жаль, такі баламутні дискусії розпочалися ще у 1920–1930-х рр. на Західній Україні в умовах польської окупації, а зрештою вилилися у «конфлікт кольорів», політизацію та чвари, які фактично тривали в діаспорі до утвердження національних символів в Україні та надання прапору статусу державного у 1992 р.

Проголошення Акту Соборності українських земель 22 січня 1919 р. Як бачимо, тут прапори — жовто-блакитні.

Прихильники жовто-блакитного (синього) варіанту постійно апелювали до «правил геральдики», а їхні опоненти — до усталеної протягом 1917–1920 рр. історичної традиції.

Насправді ж геральдика вивчає й регулює норми складання гербів. А прапори створювалися за різними принципами, без якихось жорстких норм, іноді без жодного зв’язку з гербами, що й призвело до появи в середині ХХ ст. окремої спеціальної історичної дисципліни вексилології. Тому говорити про такі «правила геральдики» зовсім безпідставно.

То звідки ж виник цей міф? Очевидно мова йде про масову практику використання під час різних святкувань прапорів, банерів і кокард у міських чи земельних кольорах в Німеччині в ХІХ ст.

З метою впорядкувати цей процес були запропоновані рекомендації створення таких прапорів з різнокольорових горизонтальних смуг, коли для верхньої брали забарвлення фігури з герба, а для нижньої — колір поля щита.

Ці рекомендації з кінця ХІХ ст. частково поширились і на Австро-Угорщину.

Однак треба зазначити, що такі пропозиції залишались у рамках німецької геральдики й ніколи до поняття загальноприйнятих «правил геральдики» не виростали, принаймні подібні правила не застосовувались в інших країнах (достатньо глянути на прапори Португалії, Франції, Італії чи Іспанії), за винятком хіба що окремих сусідніх новоповсталих держав.

Зрештою, не дотримуються їх у сучасної Німеччині та Австрії, де адміністративні землі використовують смугасті прапори складені за різними принципами, іноді всупереч згаданим рекомендаціям.

Наприклад, на гербах Відня, Тіролю та Форарльбергу маємо срібні фігури у червоних полях, натомість у двох перших прапори червоно-білі, а в останнього — біло червоний.

Герб австрійської столиці — м. Відень.

Прапор федеральної землі Тіроль (Австрія)

Тому апеляція до «правил геральдики» щодо українського прапора є зовсім безпідставною і не відповідає історичній традиції цього символа.

Міф третій: «фен-шуйський» або «вогонь, вода і мідні труби»

Передовсім треба пояснити, що Фен-шуй — це є система китайських вірувань у цілісність всесвіту. Натомість «І-цзин» (або «Книга змін») — це перша з п’яти книг конфуціанського канону (на якому базується китайська натурфілософія) і присвячена ворожінню.

Для тлумачення використовуються магічні символи – триграми та гексаграми.

Для нашої теми немає сенсу детально розглядати інтерпретації магічних гексаграм. По-перше, ні китайські вірування, ні конфуціанство не мають до українських традицій жодного відношення.

По-друге, ні Фен-шуй, ні «І-цзин» не мають жодного стосунку до вексилології та принципів створення прапорів. Скажімо, прапори з трьома горизонтальними смугами, з вертикальними діленнями, з хрестами і т. п. до цих гексаграм — ні приший, ні прилатай.

Зрештою, навіть китайський прапор створений не за Фен-шуєм, а на ідеологічній комуністичній основі.

По-третє, треба бути зовсім наївним, щоб приписувати всі свої негаразди кольорам на прапорі. Це нагадує старий анекдот про те, що СРСР розпався тому, що Ленін у мавзолеї лежав не за Фен-шуєм.

Хоча, коли б у цих вигадках була дещиця правди, то я не маю нічого проти, щоб китайці запровадили собі жовто-блакитний прапор як символ розквіту та гармонії. Та от чомусь вони на це не ведуться…

Що тут можна порадити? Якщо в когось тече вода, то треба звертатись до сантехніка. Якщо горить вогонь — то викликати пожежників. Якщо ж комусь здається, що на прапорі «вода заливає вогонь», то з цим — до психіатра, бо ні вексилологія, ні геральдика до цього відношення не мають.

Міф четвертий: «символ біди» або «про розруху в головах»

Поширенню такої байки сприяв і американський кінофільм «Остання фортеця» (The Last Castle, 2001 р.), у якому головний герой вивісив прапор США догори дригом над тюремним майданом.

Про що ж насправді йже мова?

У США ще 1923 р. було прийнято нормативний акт про застосування національного прапора. У розділі про пошанування прапора один із пунктів подає, що забороняється вивішувати прапор у перевернутому виді, хіба що як сигнал великого лиха і крайньої небезпеки для життя та майна.

Тобто, малося на увазі передовсім таке використання прапора на морі під час якогось піратського нападу.

Але під впливом згаданого фільму почалися спроби вивішування перекинутого прапора США як символа протесту проти політичних рішень влади. Проте пояснювалося, що такі кроки безглузді, оскільки прапор є загальнонаціональним символом, а не уособленням влади. Зрештою, все це стосується лише прапора США, а не інших держав.

Насправді ж серед усіх країн світу лише одна має передбачене своїм законодавством використання перевернутого прапора. Це — Філіппіни.

Прапор Філіппін.

У цій країні на період війни прапор вживається з перекинутими смугами. Але, перефразовуючи одного «класика», можна твердити, що «Україна — не Філіппіни».

Жодних міжнародних прапорових норм про перекинуті прапори немає. Хто не вірить, то може спробувати поперекидати прапори Франції, Італії, Швеції, Ізраїля чи Японії. Це нічого не дасть, бо ці прапори симетричні відносно центральної горизонтальної осі.

Ну а щодо «символу біди», то тут «розруха не в клозетах, а в головах». І прапор не винен.

Замість підсумку. Жодних підстав — ні історичних, ні геральдичних, ні вексилологічних — для «перевертання» українського прапора немає.

Тому не варто піддаватися на різні провокації. Шануйте національний прапор і не дозволяйте його паплюжити!

Ця молитва була вперше розміщена в пластовому журналі для виховників «В дорогу з юнацтвом» (ч. 4 за 1960 рік) в «Хвилині провідника», автором якої був пластун сеніор Тарас Дурбак «Щепа», підписаний лише літерою Щ. Вдруге ця молитва, яку Т. Дурбак переробив із збірника «Скавтмастер’с Мініт» Бой-скавтів Америки, була розміщена у «Матеріялах для вишколу впорядників УПЮ» за 1976 р. Далі текст передруковувався у пластовому журналі «Юнак» (1980), а звідти у «Співанику Лицаря» (2004).

Великий Боже, молимо Тебе, щоб Ти зробив нас гідними довір’я — бо є такі, що довіряють нам.
Зроби нас сумлінними — бо нашою сумлінністю ми осягнемо наші найвищі ідеали.
Вчи нас братерськости й приятельськости — бо є багато таких, що потребують приятелів.
Дай нам нагоду виказати нашу чемність — чемність, це м’який килим на долівці життя.
Зроби нас корисними — ліси й поля є повні Твоїх сотворінь.
Поможи нам бути здисциплінованими — бо успіх осягає лише той, хто перше навчиться слухняности.
Зроби, щоб ми все були доброї гадки — бо життєрадісність це наче зелена трава серед каміння при дорозі.
Вправляй нас в ощадності — ощадні звички вможливлюють нам бу¬ти щедрими для тих, що потребують.
Хай будемо відважні, відважні в темноті й відважні серед дня — але збережи нас, щоб ми не зловживали цією відвагою.
Поможи нам бути чистими — в думці, в розмові, в ділах; і щоб ми все пам’ятали, що наші тіла є сотворені на Твій образ.
Понад усе, Отче, поможи нам бути повними пошани — не лише су¬проти Тебе, але супроти всего, що Ти сотворив. Поможи нам бути вірними Україні та готовими на всі її потреби.
Ми просимо Твоєї опіки у всіх наших проханнях і дай, щоб ми ніколи не забували про пластову присягу, що ми її добровільно зло¬жили. Амінь.

(Виголошено по сходинах, що відбулися підчас Страстного Тижня.)

В тій хвилі, коли починаю писати ці рядки, охоплює мене якесь бажання поломити перо, щоби воно не писало вже більше слів — бо скільки то слів вже написано! А де-ж діла?

Запамятайте собі щоденно одне діло, добре діло — менше про те якого роду, в якій ділянці. Діло що виказало би Вашу вір­ність Богові й Вітчині, любов батьків, послух своїй владі, при­хильність до своїх товаришів(-ок). Щоденно одне добре діло!

Недавно попав мені в руки »записник добрих діл« одного юнака. Я чи­тав і зі зворушенням переживав їх. Дещо з того осталось на завше в моїй памяті. Там було написано;

4. березня: Я дав Юркові моїх пять золотих, щоби він міг піти на прогульку й тому завтра, в неділю, остаю в хаті.

5. березня: Батьки дуже тішили­ся, що я остався в дома, недогадуючись властивої причини. Так вчинив я ра­дість (добре діло) тром людям.

6. березня: Я »зрізав« нині з ла­тини. Можливо на те щоби не ставав надто певним себе. Але як я соромив­ся перед моїм гуртком. Бо-ж непластуни кажуть щораз: »Розуміється, все для Пласту, все на спортовому грищі, все на прогульці, а на виконання шкіль­них обовязків немає часу«. Але від ни­ні починаю пильно вчитися.

7. березня: Прегарно! Нині дістав »дуже добре« з грецької задачі. До цьо­го похвала провідника. Гратулював на­віть Юрко, що з ним я погнівався після прогульки.

8. березня: Я посперечався з мо­їм батьком, бо він не дозволив мені піти на легко-атлєтичні вправи цілого гуртка. А він міг це мені зовсім добе зробити, і може вкінці був би згодив­ся, коли я не говорив так остро, так уперто… Увечорі: Якраз перепросив я батька. Він всетаки є добрим і радо вияснив мені причини своєї заборони та нешляхотність мойого поступовання. Я вповні зрозумів його.

Таке написано в тому записникові, сторінка за сторінкою. Внутрішні зма­гання, готовість до діл, бажання й побіди. Вірте мені, що такий записник Ваших діл, ще дуже добра прозірка власного поступовання. Ясно й не­вмолимо знайдете там написано: Тво­рив я діла? Що за діла? Які саме тре­ба мені творити?

Ще дуже болить, коли згадається про невиконані добрі діла, що їх вже не можна »надробити«, бо…

Як приклад, послухайте цього опо­відання: Пізнаю осінню 1918 (а, яка чудова була та осінь!) їхав я з наших окопів під Львовом до поблизького се­ла. Я був сам. По дорозі відломив зе­лену вітку з розтороченого стрільном дерева. Небаром знайшов те, чого шукав. Кілька хрестів кілька могил. А між ним та могила, той неприкрашений хрест, що на нім виписано: «Зги­нув за Вітчину смертю героя … » Тут лежав Влодко, мій друг, молодий сотник, тут снив свій останній, вічний сон. Тоді відчув я весь тягар слів: Тепер не можуть уже й найкращі ба­жання. Запізно!

Ми оба сиділи на одній шкільній лавці, оба переживали багато разом: Вибух війни, творення власного війська, розвал Австрії, повстання своєї держави, вступлення в ряди рідної армії … Влодко »авансував« на сотника, я тільки на хорунжого. Він палав огнем горощів і радости, я завидував йому. На другий день він вирушив під Одессу. Я оставав у коші. І знов і йшли листи від нього до мене, й від мене до нього. Ми робили прегарні
пляни, обіцювали собі відсвяткувати при нагоді нашу згоду…

Літний вечір. Перша сотня стояла на подвірю перед будинком команди. Крізь чисте вечірнє повітря линув го­лос церковного дзвону. Завтра неділя, завтра й ми вирушаємо на фронт. Нагло трубка почтаря. Прийшла почта.

»Хорунжий Роман….« Один погляд — ага, товстий лист від батьків з Бро­дів.

»Хорунжий Роман….« Цим разом тонкий і рожевий. Люба мала Ганка.

Щераз: «Хорунжий Роман….« Лице отамана було дивно строге, коли да­вав цей третий лист. Я глянув на адресу: Сотник Володимир…. А на другій стороні: Чорна печатка: † за Віт­чину!

І нараз пішло все марне. Свято згоди з Влодиом? В цьому житті вже ні. Я не плакав. Чому? Не годилось. На щастя у вечір пращальний пир. Висо­ко підношу чарку з напитком: »На Твоє, Влодку….« Зазвеніло скло розбитої чарки! «Може послідую за Тобою — небаром Влодку — »

Юнаки! все те нагадалось мені ко­ли стояв я того осінного дня над Його могилою. Це все розказав я Вам не ряди сліз.

Коли я ще пишу, то тільки тому, щоби осягнути одне: Добрі діла творіть Ви, пластуни! Щоденно діла, по­ки ще для нас усіх не є запізно!

(Роман де Монте Хрісто „Л. Ч.” за статетю «Taten soilt Ihr tun» в «Der Pfadfinder» зшиток 3 Lenzig 1930)

“Нація завдячує свої успіхи не так силі
зброї, як силі характеру своїх громадян”.
Бі-Пі

Чому декому тісно у Пласті? Уже двадцять років Пласт діє на нових теренах нашого поселення у вільному світі. Завдання нашої організації незмінне — виховувати молодих українців, сильних духом і характером, і тим саме допомагати нашим громадам у діяспорі виплекувати таких провідників, які серед усіх життєвих обставин зуміли б боротися із зневірою, апатією, розгубленням, збайдужінням. Пласт може виконати ці завдання у тісній співпраці з українськими батьками, з нашими церквами і з Рідною Школою тільки тоді, коли внутрі кожної найменшої пластової клітини буде діяти послідовно і безкомпромісово пластовий закон, коли членство Пласту буде притримуватися усіх приписів цього закону, не дозволяючи іґнорувати чи легковажити хоч би однієї його вимоги.

Треба пластовий закон покласти у нашому житті на тому місці, де його поставив наш Основоположник, наш незабутній Дрот, який казав: „Кому тісно у Пласті, той може з нього виступити і піти на науку куди хоче, а не домагатися, щоб Пласт вирікся всього, що пластове”. У нашій організації повинні ми респектувати та реалізувати пластовий закон так, як це ми робимо у нашому житті у відношенні до інших законів — державного чи суспільно-громадських, не згадуючи про Божі заповіді. Закони визначають поведінку щодо держави, щодо людей між собою, у відношенні до Бога, церкви, народу. Громадяни повинні респектувати закони. Держава карає за переступлення її законів, церква користується такими засобами як сповідь і покута за гріхи, щоб уводити заповіді Божі у життя, а такий закон як пластовий, заохочує своїх визнавців жити і діяти згідно з його духом. У Пласті нема ні кар, ні покути, є тільки одна найвища кара — виключення з членства, а поза тим Пласт користується т. зв. пересторогами. За такого стану закон діє на користь людей, він допомагає їм боротися із своїми хибами, стимулює їх працювати над собою.

Пригадаймо собі, що Запорізька Січ і наше славне козацтво були доти сильними і сповняли функцію провідної верстви українського народу, доки послідовно дотримувалися своїх козацьких законів і своїх традицій.

Запорожці знали і чітко визнавали тогочасний національний ідеал, за нього вони боролися до останнього віддиху свого життя… Присяга зобов’язувала… І горе було тому козакові, що зламав козацьку присягу.

Інакше у світі тепер, у нашій громаді, у Пласті. Погляньмо довкола себе. Побачимо, що один ще вірить у Бога, визнає потребу існування Церкви, але вже не вірить у свій народ, у вартості української культури, тисячолітньої традиції України, у можливість існування соборної української держави, — не вірить своїм силам…

Інші навпаки — вірять у соборну українську державу, вірять навіть у силу українського народу, але ця віра не має загально українських основ, вона полягає на ту чи іншу партію, на той чи інший загумінок. Такі люди не можуть згармонізувати своїх ідей і плянів із загально-національними. А коли до того додати, що багато з-поміж таких людей не вірить у Христа, не вірить у свою церкву, хоча деклямують „Бог і Україна”, то ясно стає, що такі люди не виховають нам молодих провідників…

З одних і других складається наша спільнота, одні і другі втискаються також і до нашої організації, вони часто дискутують про різні „реформи” нашого громадського і пластового життя, хоча самі ще не зуміли себе „зреформувати”, тобто стати твердо на ґрунт нашого внутрішнього правопорядку: шанувати Божий закон і людський, притримуватися у поведінці з іншими засад християнської етики і моралі, і в тому дусі виховувати своїх дітей, а не „ламати хребет” дітям своєю розхрістаною поведінкою. Діти цю розхрістаність хутко зауважують і починають наслідувати своїх батьків та виховників, а згодом перестають респектувати батьків, виховників та основні засади християнського і суспільного співжиття. Самозрозуміло, що діти таких батьків не можуть шанувати пластового закону, бо вони його не розуміють, вони не бачили його у практичному житті, бо виростали в середовищі, яке заперечувало і нехтувало основні людські і Божі правди.

Ця непослідовність серед частини старшого громадянства дає свої „плоди” не тільки у формі проявів занепаду моралі, але вона зроджує новий тип молодої людини з легким і безвідповідальним підходом до життя, таких, що прагнуть лише „брати” від інших, а нічого нікому не „давати” від себе. Епікурейський стиль життя таких людей впливає на ідейну молодь, що намагається жити інакше, він її знеохочує до праці, а втративши ентузіязм до боротьби із злом, не знаходить твердого ґрунту, бо не дістає підтримки ні від своїх співтоваришів, ні від батьків. У висліді також і ця ідейна молодь байдужіє, опортунізується… І це наша важлива проблема. Такій молоді стає тісно у Пласті, вона починає шукати причин свого поганого самопочування і, звичайно, не хоче бачити їх у собі, а тільки у зовнішніх причинах. А відомо ж, що виховання і добре самопочування залежить у першу чергу від внутрішньої гармонії в думках і почуваннях людини, від її вміння керувати собою. І ті, що того не навчилися у Пласті, почувають себе зв’язаними різними обмеженнями, їм тісно в організації, тому вони її залишають.

І серед людей є соколи, але бувають і ворони… Не входячи в психологічно-соціяльну чи соціяльно-економічну чи іншу філософську аналізу людського життя, можемо ствердити, що від початку світа у кожній людській спільноті є дві породи людей, які відповідно до своєї породи мають свій стиль життя. Є люди сильні і слабкі, багаті і бідні, відважні і боязкі, добрі і злі, тверді і невідпорні, розумні і дурні, великодушні і слабодухи, тобто є люди з високими вартостями і безвартісні, а навіть шкідники, а то й злочинці.

І хоча кожний знає, що людина — це єдина із живих істот, яка створена на подобу Божу, і що їй як богоподібній істоті Бог дав свої тверді закони, які ведуть її до досконалости, тобто щоб здобути морально-духову гармонію із самою собою та з іншими людьми, з якими вона живе, то не зважаючи на це, від початку світа настав поділ плюдей на дві категорії — одні працюють, щоб збільшити свій досвід, винахідливість, розвивають свої таланти, щоб якнайближче підійти до ідеалу, до Бога. Інші все заперечують, неґують, стають на перешкоді тим, що порядкують і поліпшують життя. Це всякої масти лінюхи, паразити, які чекають, щоб готові вареники самі падали їм у рот…

І кожний з тих людей, відповідно до породи, інакше дивиться на світ, інакше його бачить, інакше сприймає, інакше в ньому діє, або коротко кажучи, має інакший світогляд. Пластуни, що люблять природу, знають чого можна сподіватися від відважного орла, сокола, чи жайворонка, а чого від злодійки ворони…

У нашому оточенні є дуже багато тепер людей типу ворони-злодійки, які тільки забавляються, шукають „ґуд тайму”, розваги, легкого життя, а дуже мало тих, що шукають глибшого сенсу життя у праці над собою, для родини, для організації, для народу.

Недуга безвольности, „громадського лінивства” шириться серед батьків і серед нашої молоді, її щораз частіше помічуємо також і у Пласті.

Проблема не так у самій дійсності, яку ми стверджуємо, а в тому, що ми цю дійсність акцептуємо, виправдовуємо і… приймаємо як самозрозумілу, свою. Тимчасом ми, пластуни, і батьки пластової молоді, обов’язані виховувати наше молоде покоління так, щоб прищепити йому огиду до порожнечі, указуючи дві життєві перспективи: можливість постійного духово-морального росту, або — безтурботне і безвідповідальне животіння, яке позбавляє всякого глузду життя, бо створює духово-моральну порожнечу, яка не дає стимулу навіть до збирання матеріяльних надбань.

Це не значить, що ми мали б відкинути з нашої програми забави, ігри, та всі інші багаті форми товариських розваг у Пласті. Навпаки, ми їх будемо плекати, бо вони потрібні нам для відпруження по щоденній праці. Але вони мусять залишитися тільки як засіб відпочинку, як нагоди для плекання дружби, але ніколи не можуть стати метою нашої діяльности і нашого життя.

Усім нам відома істина, що праця є основним засобом виховання міцних характерів, що вона є в осередку виховних засобів. Праця прищеплює добрі навики, розвиває згідливість, вирозуміння, стриманість у критиці інших, непорочність думки, вона скріплює сили людини, зберігає здоров’я, а одночасно сприяє духовому і матеріяльному багатству, зміцнює пошану до інших людей праці та об’єднує людей і дає їм силу-витривалість. Тільки праця може врятувати суспільність від морального розкладу і дати їй радість життя. Хтось сказав, що працювати треба якщо не з любови чи потреби, то бодай з розпуки, бо працювати цікавіше як тільки бавитися і… бути вороною-злодійкою, тобто жити коштом інших.

Як же дивно, що всі ми все це знаємо, постійно повторюємо, а чомусь завжди про це дискутуємо і роздумуємо — який шлях собі вибрати — сокола чи ворони? Основоположник Пласту відразу вибрав для пластунів шлях перший і своїм життям переконував нас у правильності вибору. Він передав нам свої золоті думки, і ми повинні їх своїм життям підтверджувати, щоб передавати тим, що прийдуть по нас. Пластовий закон — це короткі вказівки для нашого життя. Користаймо з них, щоб випростувати хребет, що може хилиться в декого під тягарами життя, і дивімося вгору…

Що допомагає скріплювати характер людини? У сучасному, надто з демократизованому суспільстві, є багато людей безхарактерних, які не мають світогляду, чи пак правильного погляду на життя, не мають почуття особистої та національної гідности — це люди без „хребта”, без характеру. Таких людей багато в кожній суспільності, їх має і наша спільнота. Вони втискаються і в нашу організацію, і тому доцільно нам чітко визначити — хто підпадає під клясифікацію характерної людини, а кого уважати „безхребетним”.

Людина з характером — це така, що живе, працює і діє в громаді згідно з кодексом чести, із засадами, що їх одні називають християнською етикою і мораллю, інші „моральними засадами людства”, чи „засадами людського правопорядку життя”. Така людина словна і ніколи не буде обіцювати чогось, чого не може виконати, виконуючи свої обов’язки, така людина робить це якнайкраще, по змозі своїх сил, і не потребує над собою „наставника”, вона сама себе наглядає. Така людина об’єктивно оцінює інших людей, справедливо оцінює прогріхи чи здобутки інших, а одночасно може сприймати спокійно зауваги інших щодо прогріхів. Борючись із злом, така людина не буде закривати шкідливих проявів зі страху чи з вигоди, але відразу буде шукати ліку на недугу. Людині з такими засадами легко співжити з іншими людьми. Англійці називають таку людину джентельменом, у нас є вислів — „гарна” людина. Нема у нас звички казати про старших людей „добре вихована людина” чи навпаки — „зле вихована людина”, зате частіше чуємо: гарна, культурна, розумна, характерна людина, справжній джентельмен, тобто людина „з хребтом” або людина без принципів, нестійка, безхребетна. Гарна, культурна людина постійно прямує до високих цілей, і до того приєднує інших, достойними культурними засобами, розумними аргументами та шляхетним прикладом власного життя.

Джентельмен навіть у боротьбі з ворогом не забуває про засади чесної гри і про заповіді Божі та ті людські, які були стимулом до поступу, угору, до досконалости. Джентельмен має свій світогляд і не буде зміняти своїх поглядів через коньюнктуру, не буде завжди приставати з тими, що „при владі”, чи з тими, що мають силу і гроші, бо йому з ними не подорозі.

Людина безпринципова може відзначатися назовні не раз навіть великою огладою і ввічливістю, особливо, коли має до діла із сильнішими чи розумнішими від себе, або якщо їх потребує, щоб осягнути свою власну мету. Така людина часто облудно облесна, завжди любить сильнішим піддобрюватися. Короткозорим людям облесники видаються приязними. Цікаво, що безхребетна людина не вміє бути ввічливою і чемною до людей слабших від себе.

Безпринципова людина зневажає словність, точність, справедливість, чемність, приязнь, панування над собою, добру думку про інших чи потребу підпорядкуватися громаді. Для такої людини ці засади надто консервативні, запрості, відсталі, застарілі, немодерні.

А все ж таки, не дивлячись на догідне „підсоння” для безхребетних, на всі прояви морального занепаду у вільному світі, на забріханість влади в комуністичному режимі, люди із сильними моральними засадами, люди, що живуть задля того, щоб „дивитися вгору” в минулому і тепер, і в майбутньому, такі люди завжди були, є і будуть ідеалом виховання. До них спрямовують свої симпатії і зір здорові суспільства. Не зважаючи на те, що ці люди деколи різко виступають, а в товариствах не завжди втішаються популярністю, їх шанують, визнають представниками всього чистого, здорового, гідного, щоб наслідувати.

Людина „гарна” плекає культ особистої і національної чести та гідности, а честь людини — це багатство душі, яке спонукує нас бути правдомовними і справедливими, стояти на сторожі слабших і покривджених, бути великодушним до своїх противників, дотримувати даного слова, не зважаючи на наслідки.

Людина з характером, „з хребтом” — кажучи коротко — це той хто своїми впливами дезинфікує усі прояви гнилі та розкладу у кожній суспільності.

Висновки. Пласт від свого зародку має на увазі боротися за таку людину, а тимбільше тепер, коли стільки неладу у нашому зматеріялізованому світі, коли такий міцний вплив на вирішування подій у світі мають люди безпринципові. І в майбутньому Пласт, який має мету „Великого Завтра” нашого народу в Україні та у вільному світі, не може стати організацією „безпринципових пристосуванців”.

І коли ми сьогодні дискутуємо у Пласті, зокрема у зв’язку з акцією Пластового Конґресу Другого, як нам далі бути, то ми не маємо вибору „або — або”. Маємо тільки один напрямок і один шлях — шлях людей з твердим національним і особистим світоглядом та сильних характером. Такими будемо тільки тоді, коли безкомпромісово будемо продовжувати свою працю за вказівками засновника Пласту, сл. п. Дрота, і в дусі пластового закону.

„У Пласті росте новий люд” — так співаємо в урочистих хвилинах. А в наших буднях працею маємо доказувати, що ми справді вирощуємо той „новий пластовий люд”, нових українських людей, яких потребує наша спільнота, яких треба країні нашого поселення і яких потрібно сучасному людству. І що ми нашою працею у Пласті стараємося таку „нову людину” виховувати.

Усі ми знаємо, що бур’ян швидко росте, а коли його виполоти, то він, вирваний зі своїм корінем із землі, зразу зісохне, його затопчуть і навіть не залишиться сліду по ньому. Зате дуб, символ сили і краси, щоб виріс, потребує десятків і сотень років. Але всі ми подивляємо його велич і красу. Плекання сильних дубів, а не пасивна байдужість до заростання бур’яном нашої народньої ниви, мусить бути нашою девізою і практичною настановою у нашому дальшому житті і в нашій дальшій пластовій праці.

Вілям Д. Бойс, американський публіцист і мандрівник, приїхав із Чикаго до Лондону і став шукати потрібну йому адресу. Але ж її годі було йому знайти. Раптом до нього підійшов хлопець і спитав: «Чи не міг би я вам в чім допомогти?» — Бойс подав йому бажану адресу і хлопець, засалютувавши якось дивно, сказав: — «Ходіть зі мною, добродію!» — і зараз завів його туди, куди й було треба.

Як усі типові американські туристи, добродій Бойс сягнув рукою до кишені й подав юнакові шилінга. Але ж хлопець відмовився взяти гроші. — «Ні, добродію, я скавт. Скавти ж не беруть за добре діло чи послугу грошей на чай».

Здивований Бойс промимрив: «Що ти кажеш?» —Скавт повторив і запитав: «Чи ви чули що про скавтінґ?» — Це зацікавило Бойса й він попросив юнака сказати йому більше про скавтінґ. Коротко й докладно подав йому хлопець бажані інформації й додав: «Неподалік звідси є скавтське бюро. Мені буде дуже приємно показати вам туди дорогу!»

Бойс мав полагодити пильну справу. Але юнак почекав на нього й завів його до бюра лорда Бейден Паула, — засновника Британської Спілки Скавтів-юнаків. Тут одержав він широкі інформації про скавтський рух. Зацікавлений Бойс розвідав докладно про ідею скавтінґу і про організацію скавтів й із зібраним матеріялом вернувся до ЗСА.

Дня 8-го лютого наступного року (1910) Бойс та інші громадяни у ЗСА, які цікавилися проблемою виховання хлопців, створили організацію скавтів-юнаків Америки.

І так добре діло невідомого лондонського скавта занесло скавтську ідею до ЗСА і защепило її серед мільйонів американських хлопців.

Дня 1-го травня 1926 року — Національна Рада Скавтів Америки вшанувала цього незнаного англійського скавта дарунком англійській скавтській організації великої статуї «Бронзового Бізона», подібної своїм виконанням до скавтської відзнаки «Срібного Бізона», що її одержують американські скавти за незвичайні заслуги. На цій статуї «Бронзового Бізона» вміщено багатомовний напис: «Невідомому Скавтові, що його чесність у виконанні щоденного «доброго діла» принесла скавтський рух до США».

Цю статую передано представникові брітанських скавтів, принцові Велсу й вона стоїть сьогодні в Гілвел-парку в Англії. Скавтське, добре діло, що стало щоденним обов’язком скавтів і скавток в усьому світі, дало таким чином привід до заснування скавтської організації в ЗСА.

Виконуючи своє щоденне добре діло, пластуни повинні пам’ятати що воно хоч нераз і незначне, але ж може стати приводом до чогось великого.

Ідея цієї публікації народилась під час однієї з численних дискусій у фейсбуці. Яким був прапор, під яким у бій йшли постанські загони? А яким знамено ОУН? І хто правий, адже в спогадах ветеранів є різні інтерпретації?

Поєднання червоного і чорного кольорів у світовій та українській традиції не є рідкісне. Ця стаття, однак, стосується тільки тих випадків, які утвердили в українській традиції червоно-чорну символіку, насамперед прапор, як символіку боротьби за волю України.

При підготовці використано також матеріали, надані Юрком Юзичем, Володимиром В’ятровичем, Тарасом Зенем і Миколою Бігусом.

Українські Січові Стрільці

Великий комтур ЛЗО Іван Цяпка зі стрічкою (чорно-червоною) через плече. Фрагмент фотографії капітули ЛЗО, 25 лютого 1917р.

Після кровопролитних боїв УСС на горі Лисоні їх перевели на відпочинок в околиці Миколаєва над Дністром (села Розвадів, Пісочна та ін.). Тут у листопаді 1916 р. виникло Лицарство Залізної Остроги (ЛЗО) як наслідок «мінорних настроїв» січового стрілецтва.

Відомий поет Роман Купчинський згодом писав, що це було не просто товариство, а орден, який поставив за мету «насталювання характерів і плекання товариської культури». Серед лицарів залізної остроги були Іван Цяпка, Володимир Старосольський, Михайло Гайворонський, Антін Лотоцький, Микола Угрин-Безгрішний, Никифор Гірняк, Лев Лепкий, Іван Іванець та багато інших відомих згодом громадсько-політичних діячів, науковців, поетів, митців, лікарів.

Члени ордену носили на одностроях відзнаку (кокарду) — чорно-червону стяжку із залізною острогою. На зборах зала прибиралася червоним облаштуванням із зображенням чорними острогами.

Великий комтур (керівник) ЛЗО носив чорно-червону стрічку («ленту Закона») через плече та червону кирею (мантію) зі знаками чорних острог.

Інші носили чорні киреї із червоними острогами, вишитими на лівій стороні грудей («де джерело живої крови для існування і любови і для чеснот і для ідей»). Офіційні грамоти перев’язувалися чорно-червоною стрічкою.

Роман Купчинський написав гімн лицарів Залізної Остроги — відому стрілецьку пісню «Не сміє бути в нас страху…». Він також є автором присвяченої Іванові Цяпці поеми «Скоропад» (написана у 1919-1922 рр.), яка містить такі рядки:

Є й верхівець один між ними…
Вперед під’їхав… У руці
Щось, ніби прапор… Ради Бога!
Червоно-чорний… Що? «Острога»?!
Невже ж це лицарі, Стрільці!?
Дивіться ви! Я подивився:
— «Так князю. Ти не помилився,
Червоний вдолі і вгорі.
Я навіть пізнаю здалека,
Що той їздець, то наш Лелека.
«Острога», князю. Лицарі!»

В іншому місці цієї ж поеми Роман Купчинський наводить і пояснення кольорів ордену (закону):

Окличник «Л.З.О.» Ревуха,
Що як гукав — боліли вуха,
Узяв у ліву руку щит,
Залізний, на краях пригнутий,
Стрілецькими майстрами кутий,
Що мав, немов би серця вид.
Довкола мав краски Закону.
Це краску чорну і червону.
Червона: радість, ярий дух,
Готовість жертви і відвага.
А чорна: сталість, ум, повага
І слово сильне, як обух.

Обкладинка книги Миколи Угрина-Безгрішного «Лицарі Залізної Остроги». Рогатин, 1934 р.

Василь Стефаник

Визвольної боротьби торкається новела Василя Стефаника «Сини», написана влітку 1922 р. і вперше опублікована в листопаді того ж року. Вона серйозно вплинула на популяризацію червоно-чорної символіки.

Одне з перевидань новели Стефаника

Письменник вкладає в уста головного героя такі слова:

Послідній раз прийшов Андрій: він був у мене вчений. «Тату, — каже, — тепер ідемо воювати за Україну». — «За яку Україну?» А він підоймив шаблев груду землі та й каже: «Оце Україна, а тут, — і справив шаблев у груди, — отут її кров; землю нашу ідем від ворога відбирати. Дайте мені, — каже, — білу сорочку, дайте чистої води, аби-м обмивси, та й бувайте здорові». Як та єго шабля блиснула та й мене засліпила. «Сину, — кажу, — та є ще в мене менший від тебе, Іван, бери і єго на це діло; він дужий, най вас обох закопаю у цу нашу землю, аби воріг з цего коріння її не віторгав у свій бік.»

Визначний діяч ОУН Петро Дужий згадував, що саме словами В. Стефаника пояснював йому значення червоно-чорної символіки один із ідеологів українського націоналізму Зенон Коссак. Це було у 1934 р. у львівській в’язниці «Бригідки»:

Геніальне визначення України дав геніальний Василь Стефаник. Україна — це земля, наша родюча, чорна, найбагатший у світі чорнозем, за який проливали кров найкращі сини України. Українська земля — чорного кольору, а кров борців, що йшла «відбирати її від ворога» — червона. А хіба ж поєднання цих кольорів — червоного і чорного — не символічне визначення України — України, що бореться?

Пласт

Після закінчення визвольних змагань ЛЗО не відновило своєї діяльності, але їх естафету перебрали пластуни.

У 1927 р. був створений курінь старших пластунів «Орден Залізної Остроги» (ОЗО), який прийняв як ідеї стрілецького ЛЗО, так і традиції, зокрема червоно-чорну символіку та гімн «Не сміє бути в нас страху…»

Ще раніше, у 1922 р., виник гурток «Лісові чорти», який згодом оформився у найчисельніший і найбільш дієвий старшопластунський курінь. Його барвами (кольорами символіки) були чорний, жовтий (золотий) і червоний.

«Лісові чорти» першою серед частин старших пластунів пошили і посвятили курінний прапор, виготовлений за проектом Степана Луцика. З однієї сторони полотнища (правої) були вишиті назва куреня та пластова символіка, з іншої — на чорному тлі танцюючі в колі червоні чорти із золотими мечами. В центрі кола — переплетені червона літера «Л» та золота «Ч».

Прапор старшопластунського куреня «Лісові чорти», 1929 р.

22 січня у Львові відбулося урочисте посвячення прапора.

Поет Богдан Кравців свій виступ завершив словами:

Коли ж ідеться про нашу велику ідею, про нашу найвищу мету — то ми третій курінь старших пластунів «Лісові Чорти». І посвячуючи сьогодні наш чорно-золото-червоний прапор, що гаптували і шили його білі руки наших пластунок — нам згадується буйна, кривава легенда прапора полків Наполеона, цісарських орлів, що за них його ґренадири і вояки гинули до останнього, й наша українська леґенда, що багром червоної калини цвіла в серцях і на шоломах Січового Стрілецтва…

Члени куреня «Лісові чорти», Карпати, 1920-ті рр.

До цієї події Андрій П’ясецький написав вірша «Прапоре наш», який став гімном «Лісових чортів».

Прапоре наш, замай нам в гордій славі!
І золотом і сріблом заблисти,
Шляхи нові, могутні, величаві
Бурхливим полетом нам вказуй ти!
Прапоре наш, зорій нам у неволі
Вогненним сяєвом воскресних днів,
Не дай зламатись нам в тяжкій недолі
І в грудях розпали завзяття й гнів.
Прапоре наш, веди нас в бій побідний
Крізь блиск мечів, і дим, і смерть, і кров,
Аж як воскресне нарід наш свобідний,
Нехай прийме тебе під свій покров.
Прапоре наш! Багато впаде в бою,
Багато згине в тюрмах, засланнях.
Усім їм перед смертю їх страшною
Явися ти в останніх тихих снах.
Прапоре наш! Колючий звій терновий
Сплетемо ми стражданням цим страшним.
Він зміниться тобі в вінок лавровий
Під сонцем волі світло-осяйним!

Але більше прапор «Лісових чортів» знаний з пісні «Гей-гу, гей-га», написана Тарасом-«Чачею» Крушельницьким , ймовірно, того ж 1929 р.

Гей-гу, гей-га! Таке то в нас життя…
Наплечники готові, прощай, моє дівча!
Сьогодні помандруєм, не знаємо самі,
Де завтра заночуєм… Чорти ми лісові!
Гей-гу, гей-га! Чорти ми лісові!
Прапор червоно-чорний — це наше все добро,
Червоне — це кохання, а чорне — пекла дно…
Усі дівчата знають пекельні барви ці,
Забути їх не можуть… Чорти ми лісові!
Гей-гу, гей-га! Чорти ми лісові!
А як прийдеться стати зі зброєю в руках,
Маршалок поведе нас, замає гордо стяг!
І сипнемо сто тисяч у груди сатані,
Люциперові решту! Чорти ми лісові!
Гей-гу, гей-га! Чорти ми лісові!

Польська влада заборонила Пласт 26 вересня 1930 р. Організація пішла в підпілля. «Лісові чорти» та «озони» продовжували працю над вихованням молоді в інших організаційних формах, але вони не давали можливості використовувати символіку, зокрема і прапори.

Курінь «Лісові чорти» відновив діяльність на еміграції після Другої світової війни, де далі використовував червоно-чорні кольори у символіці. Популярною і в Пласті, і в громаді була й пісня «Гей-гу, гей-га».

«Лісовий чорт», відомий економіст Богдан Гаврилишин.

Червону, чорну і золоту барви використовує заснований 1946 р. курінь «Чота крилатих». Обидва курені зараз існують і активно діють як в Україні, так і в діаспорі.

Прапор сеньйорського куреня «Чота крилатих»

Відновлено у 1996 р. в Україні діяльність куреня старших пластунів «Орден Залізної Остроги». Його барви — червона, чорна і срібна (біла). Хустка ОЗО з одного боку червона, з іншого — чорна. В більшості випадків вона носиться чорним нагору і лише під час урочистих заходів — червоним нагору.

Посвячення прапора старшопластунського куреня ОЗО 17 листопада 2008 р.

Окрім «Лісових чортів», «Ордену Залізної Остроги» та «Чоти крилатих», червоно-чорні барви самостійно або в поєднанні з іншими кольорами зараз використовують ще ряд сеньйорських, старшопластунських та юнацьких куренів.

Організація Українських Націоналістів

У 1920-1930-х роках ОУН та її попередниця, Українська Військова Організація (УВО), використовували в діяльності національний прапор.

Так, у 1928 р. з нагоди десятої річниці Листопадового Чину націоналісти вивісили над собором св. Юра у Львові національний прапор з літерами «УВО». Згодом відбулося кілька процесів за вивішування синьо-жовтих прапорів із написом «ОУН».

Зрештою, в прийнятому на початку 1930-х рр. гімну ОУН є слова: «Під синьо-жовтим прапором свободи з’єднаєм весь великий нарід свій». Одночасно із гімном була затверджена емблема (відзнака-герб) за проектом Роберта Лісовського — стилізоване зображення тризуба із мечем посередині.

Провід ОУН при цьому повідомляв: «Прийнятий герб ОУН буде вживаний як відзнака для членів ОУН, на прапорі, печатках, фірмових блянкетах, на обкладинці офіційного органу ОУН тощо, отже, всюди там, де йде про офіційний виступ ОУН назовні» . Як правило, тризуб був срібного (білого) кольору.

З’явилася і переробка пісні «Гей-гу, гей-га», де згадано ОУН, лісові чорти замінені на вовків, а червоно-чорний прапор — на жовто-блакитний (блакитно-жовтий):

Гей-гу, гей-га! Таке то в нас життя
Наплечники готові, прощай, моє дівча!
Сьогодні помандруєм, не знаємо самі,
Де завтра заночуєм… Вовки ми лісові!
Гей-гу, гей-га! Вовки ми лісові!
Сірі вовки, без горя і страху
Зубами розідремо, що стане нам на прю
Ненависть нас зродила, а пімста каже жить
Любов до України нам каже побідить.
Гей-гу, гей-га! Нам каже побідить.
Прапор блакитно-жовтий — це наше все добро
Блакитне наше небо і хвилі морських вод.
Тризуб Володимира в золоті жаготить
Пламенний меч Архангела — він завше побідить.
Гей-гу, гей-га! Він завше побідить.
Як впадеш у вовчу яму чи зловишся на дріт
На всі питання ката даєш один одвіт:
До ОУН належу, а вождем був Євген
І слава Україні лунає ген-ген-ген!
Гей-гу, гей-га! Лунає ген-ген-ген!

Розкол привів до появи нової символіки, оскільки з’явилися дві нові організації з однією назвою. Спочатку ОУН, керована Степаном Бандерою, використовувала національний прапор, як жовто-синій (жовто-блакитний), та і синьо-жовтий (блакитно-жовтий) варіанти.

Невдовзі бандерівці під впливом учасників визвольних змагань 1917-1921 рр. з Наддніпрянщини прийняли остаточно синьо-жовтий варіант. Їхні зауваження, ймовірно, спричинили і відмову від зображення тризуба із мечем посередині. Більше про це можна прочитати у спогадах одного з ініціаторів таких змін Віктора Андрієвського.

Для відмінності від організації, очолюваної Андрієм Мельником, та підкреслення своїх ідейно-політичних орієнтирів, Революційний Провід ОУН(б) взявся за розробку нової символіки. Один із його членів Микола Климишин описав процес підготовки:

Едвард Козак. Малюнок Юрка Козака

«В одній з розмов довідався я від мистця Едварда Козака таке: З пропаґандивним відділом ОУН, якого референтом був Ст. Ленкавський, співпрацювали ще крім маляра Едвард Козака малярі: Василь Дядинюк, Роман Сеньків, Михайло Черешньовський і ще кількох, а часом приходив ще театральний мистець Микола Чирський і Лев Лепкий. Звичайно сходилися вони в цукорні о. Дубицького і о. Нарожняка, що навивалася «Полтава».

Одного дня сидів один з малярів із Е. Козаком, чекаючи на інших у «Полтаві», й виявив охоту взяти участь у конкурсі на прапор ОУН, але ще не має ідеї. Е. Козак нашкіцував злегка свій помисл і це подобалося тому маляреві, але сказав, що це не його ідея. Тоді Е. Козак упевнив його, що він не мас претенсій до того, ані не хоче брати участи їв конкурсі й тому, якщо він це гарно оформить, може подавати як свій проект. Він погодився і так зробив.

Той проект принято і він тепер є прапором ОУН з червоно-чорною краскою, які визначають український чорнозем зрошений червоною кров’ю героїв-борців за волю України. Все це робилося в рамах приготувань до Великого Збору, який мав вирішити всі важливі внутрішні й зовнішні справи ОУН, щоб закінчити з тимчасовістю та утвердити правний стан.»

Великодні обкладинки і малюнки Едварда Козака

Революційний провід на пропозицію референта пропаганди Степана Ленкавського схвалив цей проект для затвердження на організаційному з’їзді. ІІ Великий Збір ОУН відбувся у Кракові у березні−на початку квітня 1941 р. Серед його учасників близько двох третин складали колишні пластуни, зокрема і кілька «лісових чортів». Ці делегати добре знали традицію вживання чорного і червоного кольорів і їх значення (Петро Мірчук у невиданому другому томі «Нарису історії ОУН» подавав його лаконічно — «земля і кров»).

Референт пропаганди Революційного Проводу ОУН Степан Ленкавський. Після смерті Степана Бандери — Провідник ОУН(б)

Очевидно, що ідея використання саме цих кольорів виникла і обговорювала серед членів організації раніше, про що свідчить і наведене вище твердження Петра Дужого.

Резолюції ІІ Великого Збору ОУН були прийняті 4 квітня 1941 р. В них був розділ «Окремі постанови», текст якого був такий:

Зовнішні форми, вживані в Організації, не були до цього часу узгіднені в однородний і в обов’язуючий спосіб. Вводиться в цьому напрямі деякі точніші устійнення й зміни відносно зовнішних символів та організаційного привіту.

Організацію обов’язує тільки загальнонаціональний Тризуб Володимира Великого у формі, введеній Центральною Радою. Касується звичай вживати тризуба з мечем як відзнаки Організації.

ОУН уживає свойого окремого організаційного прапору чорної і червоної краски. Уклад й обов’язуючі пропорції будуть ухвалені окремою комісією.

Організаційний привіт має форму піднесення випростуваної правої руки в право-скіс вище висоти вершка голови. Обов’язуючі слова повного привіту: «Слава Україні» — відповідь — «Героям слава». Допускається скорочення привіту — «Слава» — «Слава».

Обов’язуючі організаційні свята є: Свято Соборности 22-го січня, Свято Героїв Революції дня 23 травня і День Боротьби 31 серпня. Всі інші річниці, обходжені членами Організації, є пам’ятковими днями, що не мають загальнообов’язуючого значення на всіх теренах і для всіх членів.

Затверджено і нову відзнаку, яка також була виконана в червоно-чорних кольорах.

Організація на чолі із Андрієм Мельником далі використовувала національний прапор із тризубом-мечем. Згодом він видозмінився до золотого (жовтого) тризуба з мечем на синьому полотнищі.

У 1964 р. про це прийнята окрема постанова:

Прапором Організації Українських Націоналістів і її бойових формацій в Україні був блакитний прапор з золотим тризубом з мечем, уміщеним у центрі полотнища. Під цим прапором ОУН та її військова формація — Карпатська Січ — ішли від перемоги до перемоги й від жертви до жертви. У 25-ліття постання Карпатської України П’ятий Великий Збір Українських Націоналістів приймає на вічні часи для ОУН, як її прапор, блакитний прапор з націоналістичним тризубом у центрі.

Прапор ОУН Андрія Мельника

Отже, від 1941 р. червоно-чорний прапор та емблему використовувала ОУН під керівництвом Степана Бандери і саме про неї мова йтиме нижче.

В інструкціях для похідних груп «Боротьба й діяльність ОУН під час війни» (травень 1941 р.) передбачено виготовлення національних і організаційних прапорів, тризубів, синьо-жовтих пов’язок, кокард і т.п. Вказано, що після проголошення української державності на всіх видних місцях, насамперед будівлях державних установ, вивішувати тризуби, національні і організаційні прапори.

Досить широко використовувався червоно-чорний прапор (звичайно, поряд із національним) під час святкувань самостійності України у липні 1941 р. Одну із таких урочистостей із вживанням організаційної символіки описав майбутній військовий теоретик УПА і командир старшинської школи «Олені» Степан Фрасуляк-«С. Ф. Хмель».

До питання про ідеологію Організації українських націоналістів

Дисидент Валентин Мороз згадував, що його життєвий шлях визначили побачені червоно-чорний та синьо-жовтний прапори влітку 1941 р. під час проголошення самостійності в його рідному селі Холоневі на Горохівщині.

Влітку–восени 1941 р. червоно-чорний прапор можна було побачити під час масової акції насипання могил борцям за волю України, різних масових урочистостей, наприклад, Свята державності в Рівному (27 липня), на честь Маркіяна Шашкевича на Білій горі (24 серпня), на Лисоні — горі стрілецької слави (31 серпня) та ін.

Яскравим прикладом використання червоно-чорної символіки був похорон крайового провідника Волині і Полісся Володимира Робітницького.

28 серпня 1941 р. вулицями Львова пройшов кількатисячний траурний похід. За повідомленням ОУН, яка організувала цю акцію, домовина «козацьким звичаєм вкрита, замість китайки, прапором організації». Учасники процесії несли 86 вінків та «23 національні та націоналістичні прапори».

Визначний член ОУН Микола Климишин, автор спогадів «В поході до волі»

Микола Климишин згадував:

Ось іде маленька групка людей, а над ними український націоналістичний прапор. Я його бачив перший раз, але я пізнав, бо був на одному з засідань Проводу, коли на пропозицію Степана Ленкавського той прапор був ухвалений, як проект прапора для вирішення другого Великого Збору ОУН. Коли та група людей зблизилася, я пізнав членів військового відділу. Прапор ніс поручник Олександр Кузьмінський. Це був похорон Робітницького — провідного члена ОУН.

В цьому величавому похороні складало українське громадянство Львова та околиці свої вінки на могилу всіх тих, що полягли як невідомі герої на полях боїв, в тюрмах, концентраційних лагерах і таємних катівнях усіх окупантів України.

З метою врегулювання використання національної та організаційної символіки крайовий провідник ОУН прийняв спеціальну директиву для членів, симпатиків та прихильників організації:

В іншій директиві крайового проводу ОУН був пункт, за яким в кожній організаційній станиці повинні бути український національний прапор, організаційний прапор, національний герб, вишите організаційне знам’я. Відповідальність за їх виявлення і переховування було покладено на місцевих керівників, а втрату організаційних прапора та емблеми трактувалося як віддачу ворогові бойового прапора під час бою.

Фрагмент спогадів Віктора Андрієвського, опублікованих в офіціозі бандерівської ОУН «Шлях перемоги»

Кожен член був зобов’язаний знати пояснення національного та організаційного прапорів.

Ось як воно подавалося в підпільних виданнях «Народ в боротьбі. Революційний довідник» (1947 р.), «Початковий вишкіл українського революціонера» (Львів, 1949 р.) та «Український юнак-революціонер іде» (1949 р.):

Прапор українського народу є синьо-жовтого кольору. Синій колір відображає голубе українське небо, а жовтий колір — золоте гаряче українське сонце. Ці кольори віддають ясний, життєрадісний, волелюбний зміст духовости українського народу.

Прапор української національно-визвольної революції є червоно-чорний. Червоний колір означає героїзм, посвяту і бойовість, це символ гарячої червоної української крови, а чорний колір — працьовитість і наполегливість, це символ труду і землі нашого народу.

Червоно-чорний революційний прапор — це символ безупинної героїчної боротьби за українську землю.

З деякими відмінностями подавався опис символіки у збірнику вишкільних (навчальних) матеріалів І ступеня, виданому крайовим осередком пропаганди ОУН Карпатського краю (1950 р.):

Подібно подано пояснення обох прапорів у вишкільному матеріалі «Україна — ім’я — народ — земля» (автор «Василь Сурмач»)

«Кто такие бандеровцы и за что они борются»

Використання прапорів після переходу ОУН в підпілля було обмеженим. Крім урочистостей (святкування, присяги та ін.), їх зображали на повстанських листівках, журналах, брошурах, бофонах.

Серед них слід відзначити ті, автором яких був відомий графік Ніл Хасевич. На зображеннях червоно-чорний прапор легко відрізнити, оскільки в нього чорна смуга внизу і сіра — вгорі (у синьо-жовтого — сіра вгорі та світло-сіра — внизу).

Листівка ОУН

Листівка ОУН, 1949 р.

Обкладинка брошури ОУН, 1942 р.

Бофон на 25 крб. Дереворит Ніла Хасевича, 1949 р

20 років боротьби ОУН за Українську Самостійну Соборну Державу 1929–1949. Дереворит Ніла Хасевича, 1950 р. Червоно-чорні прапори — зліва і справа від числа «20»

Варто згадати, що деякі згадувані постанови ІІ Великого Збору за кілька років були змінені. Зокрема, 21 лютого 1943 р. рішенням ІІІ конференції ОУН (на той час із приставкою «самостійників-державників») піднімання правої руки перестало вважатися обов’язковим організаційним вітанням. Про це повідомлено усе членство шляхом публікації в журналі «Ідея і чин».

«Буду революційно-пильним воїном». Військова присяга УПА

Свято боротьби 31 серпня було витіснене Святом Покрови (14 жовтня), яке у 1947 р. рішенням Української Головної Визвольної Ради (УГВР) було визначене як день створення УПА. Членів організації на еміграції про зміну головного свята української армії повідомлено в друкованому органі Закордонних частин ОУН — журналі «Сурма».

Орган ЗЧ ОУН «Сурма»

До речі, у 1947 р., під час першого відзначення 14 жовтня як Свята УПА за вказівкою Головного осередку пропаганди ОУН підпільники були зобов’язані розвісити по селах синьо-жовті і червоно-чорні прапори.

Українська Повстанська Армія

УПА не мала якихось власних окремих прапорів. Жодних документів про це не виявлено. В діяльності використовувалася національна (державна) символіка — синьо-жовтий прапор і тризуб.

Відповідно, й популярна в УПА пісня «Гей-гу, гей-га…» співалася у тому варіанті, де фігурують ОУН, вовки та національний прапор. Зокрема, такий текст вміщений у виданому УПА-Північ в 1946 р. співанику «Грими могутня пісне». Відповідна строфа у дещо поправленому вигляді звучала так:

Прапор блакитно-жовтий — це наше все добро —
Блакитне ясне небо і хвилі морських вод.
Тризуб Володимира золотом миготить…
Любов до України нам каже побідить!
Гей-гу, гей-га! Нам каже побідить!

Проте був популярний і варіант, де згадуються ОУН, Степан Бандера, лісові чорти та червоно-чорний прапор:

Гей-гу, гей-га — таке то в нас життя:
Наплечники готові — прощай, моє дівча.
Сьогодні помандруєм — не знаємо самі
Де завтра заночуєм: чорти ми лісові!
Гей-гу, гей-га — чорти ми лісові!
Гей-гу, гей-га.

А як прийдеться стати зі зброєю в руках,
Бандера поведе нас — замає гордо стяг:
І сипнемо сто тисяч у зуби сатані,
А решту люциперу — чорти ми лісові!
Гей-гу, гей-га — чорти ми лісові!
Гей-гу, гей-га.

Як впадеш, стрільче, в пастку чи зловишся на дріт
На всі питання ката даєш один одвіт:
Що до ОУН належав — а вождем був Євген
Щоб слава залунала далеко ген-ген-ген…
Гей-гу, гей-га — далеко ген-ген-ген…
Гей-гу, гей-га.

Прапор червоно-чорний — це наше знамено
Червоне — це кохання, а чорне — пекла дно.
Усі дівчата знають пекельні барви ці —
Забути їх не можуть, чорти ми лісові!
Гей-гу, гей-га — чорти ми лісові!
Гей-гу, гей-га.

Назва “Лісові чорти” повернулася у пісню, очевидно, через популярність пластового варіанту пісні. Також під іменем «Лісові чорти» існували старшинська школа в УПА-Північ (Волинь, 1943 р.) та підстаршинська школа у Воєнній окрузі «Буг» (Львівщина, 1944 р.).

Ще одна пісня, де фігурує і пояснюється червоно-чорний прапор, — «Повстанський стяг наш лопотить». Вона вміщена у збірнику «Повстанський стяг»:

Повстанський стяг наш лопотить,
Червоно-чорний в бій скликає, —
В крові купається земля,
Це Україна воскресає.

Повстанський стягу бойовий
Це кров тебе почервонила,
А рідная свята земля,
Тебе це чорним позначила.

Червоно-чорний стягу наш
Ідем в червоне без вагання,
Щоб нашу Чорну і Святу
Звільнить від ката у повстанні.

Повстанський стяг наш лопотить,
Червоно-чорний в бій скликає, —
В крові купається земля,
Це Україна воскресає.

Червоно-чорний прапор в УПА використовувався не тільки у піснях, але і в реальному житті. Насамперед, це стосується різноманітних урочистих заходів.

Курсант Підстаршинської школи ім. полковника «Коника» Дмитро Грицько-«Цяпка» описав відзначення Свята героїв 1946 р. біля с. Воля-Володзька на Лемківщині:

24 травня поляну освітили смолоскипи і почали сходитись сотні за сотнями і уставлятись в чотирикутник. Вийшла і наша сотня і стала на переді підвищення. На щоглах майоріли прапори — синьо-жовті і революційні УПА червоно-чорні, а на середині був портрет провідника ОУН Є. Коновальця. Капелан Кадило править молебень, співає хор упівський під дерегентурою командира Залізного.

Відтак свято відкриває політвиховник Євген, відчитуючи молитву революціонера: «Україно, свята Мати героїв, зійди до серця мого бурею вітрів кавказьких та шумом карпатських ручаїв, боїв главного завойовника, батька Хмеля, тріумфом і гуком гармат революції, радісним гомоном Софійських дзвонів — нехай душа моя в Тобі відродиться…» — лунали слова молитви.

Опис присяги сотні «Дністер» (Коломийщина), поданий політвиховником Василем Блясецьким-«Теодором», навів письменник Михайло Андрусяк:

Присягу після вишколу молоді стрільці приймали в Нижньому Березові. Засніжений ліс і недалекі скуті морозами гори були свідками того врочистого дійства. Стрій підтягнутих стрільців утворив чотирикутник. Над головами легенько лопотіли на січневому вітерці блакитно-жовтий і червоно-чорний прапори.

Текст присяги проговорював курінний Книш, а стрільці двох сотень дзвінкими молодечими голосами повторювали. Гори відлунювали.

Такі моменти не забуваються ніколи — присяга на вірність Україні і народові українському. Вона палахкотить в серці кожного українського повстанця до самого загину. Коротке слово, як політвиховник, до стрільців мав я, з командирським напуттям звернувся командир сотні.

Сотенний УПА Роман Загоруйко-«Лапайдух» у мемуарах кілька разів згадував використання червоно-чорного прапора (поряд із синьо-жовтим) під час урочистостей в УПА, зокрема, і під час свого навчання в старшинській школі «Олені».

Збереглося кілька фотографій із урочистостями з нагоди присяги, де поряд із синьо-жовтим прапором видно червоно-чорний (на чорно-білих фото він темніший із чорною смугою внизу).

Присягу складає Дмитро Білінчук-«Хмара», приймає Юліан Матвіїв-«Недобитий». Гуцульщина, 1944 р.

Присяга УПА. Гуцульщина, 1944 р.

Присяга старшинської школи «Олені». Околиці с. Верхня Рожанка Сколівського р-ну Львівської обл., 21 вересня 1944 р.

Використовувалася в УПА і емблема (знам’я) ОУН. Відомий теоретик повстанської боротьби Степан Фрасуляк-«С. Ф. Хмель» у праці «Українська партизанка» писав:

Посередині в таборі є алярмова площа, на якій відбуваються збірки відділу. Тому, що на тій площі є все рух і вона найбільше заболочується, повстанці її дилюють або шутрують. Площа вправ у деяких таборах знаходиться ближче або дальше, це зумовлене тереном. Часто недалеко алярмової площі можна стрінути квітники і клюмби у виді тризубів та організаційних знамен.

Всі запропоновані Нілом Хасевичем проекти Хрестів бойової заслуги УПА та Хрестів заслуги УПА передбачали червоно-чорні стяжки. Щоправда їх затверджені варіанти на еміграції були виготовлені з темно-червоним кольором замість червоного.

Червоно-чорний прапор можна побачити і на повстанських листівках.

Повстанці у наступі. Дереворит Ніла Хасевича

Листівка УПА, 1940-і рр.

Пояснення червоно-чорного прапора подано в огляді діяльності УПА-Захід за 1944-1945 рр.:

Коли народ в своїй масі, як воно звичайно буває, поки підійметься його до загального повстання, занимає більш пасивну поставу самооборони супроти окупанта, то національно-визвольний, революційний його авангард і рух взагалі несе свій прапор високо серед бурі і туч, розвиненим. Він лопотить на вітрі і як той дороговказ сяє всіми барвами веселки, манить і кличе за собою, вперід.

Задивлені в нього революційні кадри ступають твердою ходою по бездоріжжях революції, від осягу до поразки, від упадку до висот, коби ближче до ідеалу. Наш прапор — це прапор Української Національної Революції.

Багато буйних голів скотилося на тернистому шляху й цей прапор чорний мов чорнозем, перетканий червоним, немов рікою крови. Та він ще міцніше лопотить і чим більші грози, тим більше його чути.

Вживання червоно-чорного прапора не означає, що він був прапором УПА. Жодних документальних підтверджень цьому немає. У відомих випадках використання червоно-чорного прапора він не фігурує самостійно, а поряд із синьо-жовтим. Натомість самостійно національний прапор повстанці вживали значно частіше і відповідно, згадок про це в джерелах (документах, спогадах, піснях та ін.) в десятки, а може й сотні разів більше.

Це чітко свідчить про те, що червоно-чорний прапор був додатковим, другорядним. Але його використання в УПА — не випадковість чи примха окремих членів ОУН. За кілька років від затвердження у 1941 р. він став символом націоналістичного руху і загалом визвольної боротьби («революційної боротьби» чи «української революції», як це подавалося у націоналістичних виданнях).

Заголовок журналу «Молодий Революціонер». Дереворит, за проектом Ніла Хасевича виконав «Мирон», 25 липня 1949 р.

Заголовок журналу «За волю нації». Дереворит Ніла Хасевича, 1949 р.

Хоч ОУН і УПА — дві різні структури, але тісно пов’язані як на ідейно-політичному, так і на організаційному рівнях. Про основні аспекти ролі ОУН в діяльності УПА писав провідний ідеолог визвольної боротьби Осип Дяків-«Горновий» в опублікованій у 1948 р. статті «Вклад ОУН у справу утворення і розбудови УПА».

Виходячи з цього, можна вважати, що червоно-чорний прапор вживався в УПА не стільки як прапор спорідненої організації (ОУН), а ширше, — як прапор українського націоналістичного руху і прапор визвольної революційної боротьби.

Є ще один важливий фактор, який впливає на сучасне розуміння червоно-чорного прапора. Зараз дуже поширеним є ототожнення всіх учасників збройної боротьби ОУН і УПА 1940–1950-х рр. із власне вояками Української Повстанської Армії. Відповідно, до таких зараховують і всіх, хто був у підпіллі ОУН. А їх було не менше, ніж вояків УПА.

Вояки самооборонних кущових відділів (СКВ), охоронних відділів, працівники референтур — господарчої, пропаганди, Служби Безпеки, Українського Червоного Хреста (УЧХ) та ін. — всі вони були членами або симпатиками ОУН. Червоно-чорний прапор — їх організаційний прапор. Зрештою, відділи УПА впродовж 1946–1949 рр. були демобілізовані, і їхні вояки продовжили боротьбу знову ж таки в підпіллі ОУН.

Саме тому сьогоднішнє трактування червоно-чорного прапора як прапора збройної боротьби ОУН і УПА 1940-1950-х років є логічним і виправданим. Але при цьому не треба забувати, що він не був прапором Української Повстанської Армії, а прапором Організації Українських Націоналістів.

Генерал Роман Шухевич — «Тарас Чупринка». Дереворит Ніла Хасевича, 1950 р.

Вивчення джерельної спадщини національно-визвольної боротьби триває, а тому є надія, що в майбутньому вдасться виявити документи, які регламентували вживання синьо-жовтого та червоно-чорного прапорів в УПА.

На закінчення варто навести останні слова важко пораненого провідника (команданта) запілля Воєнної округи УПА «Богун» Сильвестра Затовканюка-«Пташки» (він загинув у лютому 1944 р.), які переказує «Степан Блакитний» у присвяченому сьомій річниці УПА нарисі «На світанку» (1949 р.):

Гордо і непохитно несіть чорно-червоний прапор Організації, освячений благородною кров’ю світлих постатей наших революціонерів. З ним або до перемоги дойдіть, або, коли потребує боротьба, чесно зложіть свої буйні голови.