В часі першої світової війни зустрівся одного разу ж повітрі славний німецький літун Ріхтгофен з англійським противником. Змісця розпочався бій, один одного почав обстрілювати скорострілом. Нараз англієць запримітив, що противник перестав стріля­ти, бо з якоїсь причини затявся скоростріл. А літак Ріхтгофена був загально знаний, отож англієць зняв, з ким має діло. Побачивши, що Ріхтгоіен став безборонний, – він завернув свого літака й відлетів. Лі­тун перервав наступ у тому моменті, коли спостеріг, що противник не має рівних з ним шансів. Це є – чесна гра.

Подібних прикладів маємо багато з часів середновіччя. Тоді боротьба велася здебільшого в фор­мі двобою на шаблі. Коли трапилося одному з войовників, що йому в часі бою зломилася шабля, против­ник відкладав і свою шаблю. – Це є чесна гра.

Наш лицарський князь Святослав завжди пові­домляв: «Іду на вас», – коли вирушав проти когось війною. А під Ґрунвальдом, де зустрілись Герман­ські хрестоносці зі слав’янською коаліцією, обидві лави рушили до бою щойно після того, як трубачі дали знак до наступу. І це є чесна гра. (Варта пригадати при цій нагоді, що побіду виріши­ли “руські полки” – з Галичини, Волині й Поділля і військовий геній Витовта!).

Правила чесної гри мали створити умовини жит­тя і боротьби – гідні людини, мали навіть у боротьбі дати змогу борцеві – бути людиною. Вони давали всім партнерам боротьби – рівні шанси, значить рів­ні права на виграну, хоронили їх перед підступом, несподіваним заскоченням і всяким обманом.

Друга, світова війна внесла в боротьбу зовсім інші методи. Вони довели до того, що людина стала почуватися, немов звірина серед дикого степу, цько­вана і тровлена з усіх сторін найбільш дикими за­собами боротьби. Тепер людина ні хвилини не чуєть­ся певною, ніколи не знає, коли й звідки вдарить на неї ворог. Життя у таких умовинах стає нестерпним.

Дух, з якого зродились оці методи, на жаль, не минув і нашої країни. Під його впливом і в українському житті завелись методи протилежні правилам чесної гри. Як довго шаліла війна, – гук гармат і вибухи бомб заглушували здоровий голос протесту проти вродження у наше життя тих “модерних” методів боротьби, які перемінювали людську спільноту – в стадо вовків.

Війна скінчилася, а ми опинилися на вигнанні. Але вовчі методи у нас не перевелися. Та тут вони показались подвійно небезпечними й ще більш злочинними, ніж це було в краю, умовини життя на еміґрації – такі важкі й повні небезпек для нас, – як національної спільноти, – що тільки тоді зможемо не датись їм і зберегти себе, як окремішню національну групу, – коли будемо всі разом, як одна ве­лика сім’я, як спільнота тісно спаяна, під кожним оглядом солідарна, з високо-етичним рівнем життя. А кромі того наші люди зіпхані в великих масах по та­борах – а таборовий побут ще більше степенує ці не­безпеки. Щоб можна було по-людському жити в таких людських муравлищах, якими є табори, мусять у всіх людських взаєминах, – так у приват­ному, як і громадському житті, – запанувати методи чесної гри.

І оце щораз голосніше чути з усіх усюдів про­тест проти вовчих прийомів. Щораз загальнішою стаз туга за людськими умовинами життя – і боротьби. А разом з тим щораз рішучіше лунає категорична вимо­га чесної гри в усьому громадському житті, а в гро­мадській боротьбі зокрема.

Сьогодні кожному ясно, що наш рятунок тільки в тому, якщо потрапимо зорганізуватись у рямках одної цупко зв’язаної спільноти, яка буде жити од­нією думкою, одним змаганням і однією надією. І ясно дальше, що такої спільноти  вовчими прийомами  ми не створимо, – тіль­ки одиноко   методами чесної гри.

Тими методами чесної гри став сильним англій­ський нарід; вони стали підставою англійської ім­перії. Тими методами швейцарці розбудували також і свій добробут – у гористому, убогому краю, і під­несли його на найвищий рівень в Европі. Подібно й у шведів. Бо тут і там – методи чесної гри стали пе­редумовою для здійснення національної солідарности. А ця знов уможливила влаштувати життя, якого їм мо­же позаздрити кожний інший нарід.

Щоб наглядно показати, що значить чесна гра, уявіть собі м’ячеві змагання, але такі, де гра ве­деться без правил, де кожний грач грає, як сам захоче, грає “дико” і вовчими методами змагає до ці­лі. Десь, пригадую, – така гра вже була. Вона, оче­видно, не дійшла до кінця, а вислідом було, – що кількох грачів знесли з грища з поломаними ногами, один мав зломане ребро, кілька, інших мали теж по­важні ушкодження. А кілько було перепалок, сварок, рукопашних розправ – поміж глядачами! Змагання покінчилося одним великим скандалом!

А тепер уявіть собі, що все життя народу – це одно велике змагання на величезному грищі. Які бу­дуть висліди, коли змагання відбувається   дикими методами вовчої гри? Кожний іде до своєї цілі, – як уміє і може:  один – по трупах своїх противників, другий – пістолем промощує собі шлях, інший знов – кулаками й широкими ліктями, цей – воює брехнею та обманом, той – скликає найбільших злочинців проти свого суперника, ще інший – кличе чужинців на, поміч твоїй власних братів, а тамтой – доносами та зрадою купує собі протекцію у ворогів народу!  Ото було б позорище! Аж страшно подумати, що таке  видовище мав би дати український нарід на еміграції!

А це могло б легко статися, якщо загаді грома­дянства бездільно приглядатимесь, як паношаться у нашому житті вовчі прийоми. І коли сьогодні вимога чесної гри стає неначе гаслом оздоровлення, – то ми схильні добачати в тому пробудження інстинкту са­мозбереження народу.

Чесна гра – це школа громадської постави. Діточа ігра й спорт – є підставою державницького ви­ховання – якраз завдяки тому, – що вони дають пер­шу заправу в методах чесної гри.

В Англії ігра й спорт належать до головних та найвизначніших засобів виховання державних мужів. Бо спорт не тільки гартує тіло й розвиває фізичні сили, але дає крім того речі без порівняння вартніші: формує громадянина, дисциплінує його духа, заставляє його шанувати правила гри – й тимсамим – вже в молодечому віці – привчає майбутнього грома­дянина – респектувати закони. А що найцінніше: за­правляє його в чистих і чесних методах гри – а роз­виває в ньому погорду до нешляхетних і нелицарських засобів поступовання.

Тільки в атмосфері чесної гри міг скристалізуватись той тип, що є гордістю англійської раси й, рівночасно її силою: англійський джентельмен. Бо це тип людини, що панує над кожним своїм рухом і кож­ним порухом свого почування, – а тому вміє панува­ти й над другими!

А пригадаймо собі, яким благословенством була чесна гра для старинньої Геллади. Неодин раз призадумувались дослідники над її таємницею: звідки та­кий високий підйом всього життя, звідки така буйна творчість, що досягнула висот, яких й досі людство не перевищило? – Розв’язка загадки в тому, що старинний грек сприймав усе життя, як аґон-змаг ігру. Життя для нього – це змаг за найкращий осяг, а змаг-агон можливий тільки в атмосфері чесної гри, яка дає кожному рівні шанси дійти до цілі. Коли одного разу на олімпійських ігрищах одному бігунові зсунулась перев’язка з бедер, то всі інші учасники змагу дістали наказ скинути свої перев’язки, шоб усі мали рівні шанси в бігу до мети. Сприймання ці­лого життя як змаг-аґон і методи чесної гри випов­нили все життя такою динамікою, що це дало змогу гелленському генієві досягти божеських висот творчости. Чесна гра.між філософами – дала  Плятона й Аристотеля, між драматургами – Айсхіля і Софокля, між мистцяии – Філія і Праксітеля, між реторамй Демостена й плеяду софістів, між  політиками – ці­лий ряд мужів великого формату.

Одною з хворіб нашого національного організму є отягання нашого життєвого рівня вниз. А еміґраційний побут ще більше сприяє тому спиханню на дно. Замало серед нас амбіцій підносити народний стиль вгору, ушляхетнювати методи людських взаємин і, як треба, – громадської боротьби. Бо боротьба – є одним з проявів життя, вона є стимулом поступу та культури. Але боротьба внутрі одного громадянства тільки тоді є будуючим чинником, коли вона ведеть­ся методами чесної гри. В іншому випадкові бороть­ба зроджує зародки  розкладу  й  руїни. Ушляхетнення методів нашого громадського жит­тя – це передумова української сили на чужині.

В тому відношенні Пластовий Улад має сповнити історичне   завдання. Вже ідеоло­гічні підстави нашого руху зобов’язують пластунів до активности в тому напрямі.  Пластова організація дає найвідповідніше середовище для плекання та здійснювання у практичному житті – методів чесної гри. Пластові провідники мусять придумати таку сис­тему пластового виховання, щоб вщіпити пластунам відразу до тих вовчих прийомів, що розпаношуються у нашому емігрантському середовищі. З пластових ря­дів мусить залунати рішучий голос протесту проти звироднілих методів громадського життя і політичної боротьби.

Ці ігри більше складні за попередні. Вони вимага­ють заздалегідь докладного плянування і приготуван­ня. Теренові ігри є дуже популярні в пластуванню своїм пригодництвом і своєю романтикою. Цінною характери­стикою їх е вплив на вироблення ініціятивности і провідництва.

У плянуванню теренових ігор беремо до уваги:

Пори року. Найчастіше теренові ігри проводиться лі­том, рідше — весною та осінню, і дуже рідко зимою.

Терен. Треба бутУ добре ознайомленим із місцевістю, де плянуємо провести гру.

Час. Спочатку починаємо з коротких, одногодинних ігор. Потім переходимо до двогодинних ігор і т. д. Де­які теренові ігри можна опрацювати на цілий день, а то й на два дні (такі ігри рекомендується для пла­стунів скобів).

Назви. Найкраще тереновим іграм давати історичні назви. Цим ми надаємо більшу привабливість.

Виряд. Потрібно мати топографічну мапу даної мі-сцевости і повний виряд, відповідно до вимог тієї гри і пори року.

Правила гри. Потрібно виготовити їх завчасу. При­клади:

1. Кожна гра мусить мати однаково опрацьовані функції для обох груп (наприклад: атаки і обо­рони). Ніколи не давати перевагу одній із груп, б — Для розрізнення „ворожих” груп найкраще вжи­вати барвні пов’язки на руках або ,,латки” на плечах.
2. Установити методу „полону” чи „вбивства”. На­приклад, через відірвання пов’язки чи „латки”.

Перебіг гри. Беремо до уваги наступне:

1. Обидві групи учасників гри мусять дорівнювати одна одній.
2. Визначити вихідні пункти, пункти зустрічі з „во­рогом” і кінцевий пункт збірки обох груп.
3. Устійнити час початку і кінця гри.
4. Для більшої цікавости ще можна передати про­відникам груп завчасу приготовлені інформації в заклеєних ковертах. У визначений час провід­ники відкривають коверти і знайомляться із змі­стом гри, метою гри, правилами і вимогами. Мож­на додати ще шкіц місця теренової гри, або по­дати азимути, при помочі яких провідник зможе визначити маршрут по мапі. (Цю, більш складну, форму гри рекомендується застосовувати до пластунів, які або приготовля­ються до третьої пластової проби, або вже мають третю пл. пробу. Іншими словами – застосувати до пластунів, які мають добрий досвід і вишкіл).

„Полювання на оленя”

Гуртковий — це олень. Він не ховається, але або стоїть, або рухається в колі, промір якого е 20 кроків

(для відміни гри ,,олень” може стояти або рухатися на одному місці). Пластуни стоять довкола „оленя” на від­далі 100-200 метрів (ярдів). На поданий знак пластуни вирушають, щоб знайти ,,оленя” і непомітно підкрастися до нього. Коли гуртковий побачить когось із пластунів, викликує його ім’я, і той виходить із гри. По 15-20-30 хвилинах гуртковий подає сиґнал, що грі кінець. Всі встають на тому місці, до якого дійшли. Виграє най­ближчий.

Цю гру можна проробити в іншій формі, а саме: „олень” має зав’язані очі. Тоді пластуни-мисливці стоять

від нього на віддалі 50-ох кроків. Час гри тоді скоро­чується до 10-15 хвилин.

„Рохвідування за ворогом”

За місце править частина терену чи міста розміром з квадратну милю (або 2 кілометри) і з визначеними ме­жами.

Один гурток (або півгуртка) — це „ворог”. Він ви­рушає першим і ховається в межах визначених кордо­ном. Другий гурток (або друга частина півгуртка) виру­шає 15 хвилин пізніше і намагається розшукати ворога. Другий гурток (або півгуртка) можуть діяти всіляко, на­віть розсипатись одинцем, те саме відноситься і до „во­рога”. Але одні і другі звітують своїм провідникам (або гуртковим) про рух протилежної групи.

Коли другий гурток за визначений час (наприклад, одної години) не розшукає „ворога”, то „ворог” виграє.

Пластуни з обох груп записують імена бачених пла­стунів із протилежної групи. За кожного баченого одер­жують 2 пункти.

„Облава партизанів”

Розвідувачі доносять, що в лісі, в точно визначенім терені, сховалась група ворожих партизанів кількістю 5-7 людей.

Курінь одержує доручення виловити їх. Провідник вправи розділяє своїх на менші відділи, кожному відді­лові доручає перешукати визначений відтинок терену, забезпечуючи його мапою, шкіцом із напрямними кутами маршу або іншими деталями, як час вимаршу, особливі доручення тощо.

З усіх боків одночасно починається наступ, перстень облави затіснюється.

Усі учасники гри одягнені однаково, особливих від­знак не мають, одначе кожен член одної і другої сторони носить на рукаві нитку кольору своєї групи. Взятому в полон або „вбитому” учасникові гри зривають нитку, і він випадає з гри. Його відводять на умовлене місце.

Члени облави порозуміваються між. собою прийня­тим гаслом. Поклик і відклик слід вимінювати з близь­кої віддалі, щоб не підслухали його супротивники, бо тоді легко могтимуть прослизнутися поміж чатами об­лави.

Партизани є добрі й проворні розвідувачі. Вони вмі­ють добре ховатися, непомітно просмикнутися, стара­ються використати кожну тактичну помилку облави, бо знають, що на кожний оклик „стій”, звернений в їх бік, мусить кожний учасник стати. Утікати, обдурювати, мов­ляв, „я свій, чого чіпляєшся” — не вільно, бо можна цим пошкодити своїм і знищити цілу вправу.

Вправа може тільки тоді добре вдатися, коли буде збережена між учасниками: глибока тиша, щоб навіть птах не сполохати. Це стосується взагалі всіх польових ігор.

Виграє облава, якщо переловить усіх партизанів або якщо тільки один втече від неї; у кожному іншому ви­падку виграють партизани.

Терен вправи, простір кількох квадратових кіло­метрів, мусить мати багато природних схованок (гайків, хащів, ровів, ям).

За зловлення провідника партизанів 4 пункти, за зловлення звичайного партизана 2 пункти..

Кожний партизан, що висмикнувся, виграє 3 пункти.

„Оборона Січі”

Більша група — це „татари”, які здобувають Січ. Менша група — це „запорожці”, які обороняють Січ. Відношення між групами 1 до 2.

Січ представляє хоруговка, від якої на віддалі 50-100 кроків розміщені чати. Кошовий Січі не має права наблизитися до хоруговки ближче, ніж 20 кроків. Довко­ла хоруговки хащі, природні заслони терену.

Чатам не вільно змінити становища, хібащо на на­каз кошового.

Гурток розвідувачів досліджує околицю, стежить за рухами ворога, що наступає, і про все доносить кошо­вому, який на основі цих вісток пересуває чати.

Чати недоторканні, треба їх оберігатися, але можна переловлювати гінців, що їх висилає кошовий до чат, і так перешкодити у його зв’язку з чатами.

Січ тоді здобута, коли хоч один „татарин” дійде до хоруговки. Гра триває 1-2 год.

Пункти обчисляються так само, як і при вправі ч. 3.

„Фронтові лінії”

Два курені в кількості 40-60 людей, рівні силою, роз­ташовуються на віддалі 1-2 кілометрів один напроти од­ного або під кутом. Провідники пробоєвих гуртків виси­лають розвідувачів, що мають розвідати про становище чат противника, про розміщення хоруговок, про рухи пробоевого гуртка. З нарисом становища ворога верта­ються (якщо їх не переловлять) до свого гуртка. Почи-

нається наступ, або приготовляється у певній віддалі від хоруговок засідка. Тих, що наступають, переловлюють чати противника. Якщо хтось прокрадеться через лінію ворожих чат, — забирає тільки одну хоруговку і з нею вертається до своїх, прокравшись ще раз через лінію во­рожих чат.

Чатам не вільно наблизитися до хоруговок на ближ­чу віддаль, як 200 кроків, але вільно посилати до булави пробоєвого гуртка гінців із проханням допомоги.

Чати недоторканні, не мають жадних бойових від­знак, але гонець, що поспішає до відділу, дістає бойову відзнаку і тоді втрачає недоторканність, значить, можна його „вбити” (зловити).

Для гри мусять бути точно визначені межі і терен.

Гра триває дві години.

Пункти: убитий (роззброєний) противник — 2 пунк­ти, гонець — 2 пункти, здобута хоруговка — 5 пунктів; втрачений ігрець — 1 мінус. Виграє група, що втратить менше хоруговок, менше членів, отже здобуде більше пунктів.

Цю гру можна ускладнити, даючи особливі доручен­ня поодиноким гурткам, наприклад, збудувати кладку через річку і дістатись до ворога з боку, звідки він най­менше сподівається нападу чи підходу, виконати нарис становищ противника відповідно до вимог картографії, переслати депешу в даному часі та умовленими засобами (семафором або Морзівською абеткою — хоруговкою чи світлом) до провідника даної групи тощо.

Щоб осягнути найвищий юнацький ступінь — ста­ти пластуном скобом, треба виявити здібність і вмілість розумно керувати більшою групою пластунів, наприклад, цілим пластовим куренем. Дехто має для цього особливий талант, а декому треба поборотись із власною несміли­вістю, надмірною скромністю, нерішучістю тощо, щоб на­бути потрібної провідникові самопевности. Одначе, як казав славний французький полководець Наполеон: “Кож­ний вояк носить маршальську булаву у своєму наплечнику” — тобто кожний може стати полководцем-провідником. Зокрема це можна сказати про кожного пластуна. Хто засвоїв прикмети, окреслені пластовим законом, у кого розвинуте почуття осо’бистої і національної чести, хто по-пластовому зарадний, передбачає наслідки з при­чин, хто обережний, але бистрий у своїх рішеннях, сло­вом — хто є справжнім, добрим пластуном, той має всі підстави, щоб бути добрим провідником чи то серед своїх молодших віком або досвідом друзів, чи в дальшо­му житті серед інших умов і іншого довкілля.

У Пласті виробляємо й випробовуємо свої провід­ницькі здібності спершу серед своїх друзів у гуртку, а далі в курені чи інших з’єднаннях юнацьких гуртків у таборах, на мандрівках чи зустрічах.

Особливо доброю нагодою є теренові ігри і вправи.

Завданням теренових ігор і вправ є розвивати пла­стові прикмети й умілості серед веселих і цікавих пригод на лоні природи. Придумуючи для теренових ігор ситуації немов би на якійсь війні в обороні рідної землі (виділення наше – ред.), вчимося стеження, маскування, підходження, сигналізації, піонер­ства, картограсзії. Виробляємо сміливість, швидкість рі­шення, хитрість, зарадність і інші прикмети, що прида­дуться нам колись у житті і в службі рідній спільноті.

Твоє діло як провідника теренової гри є:

1. Добре зрозуміти завдання;
2. Швидко і правильно оцінити положення своєї і противної сторони в терені і можливості його використати;
3. Дати ясні і доцільні накази для поодиноких гурт­ків, груп чи стеж;
4. Провіряючи і спрямовуючи їхню дію, дальшими наказами довести до перемоги своєї групи й успішного проведення гри;
5. Перед початком теренової гри навчити всіх учас­ників обов’язкових правил, а впродовж цілої гри дотримуватись цих правил, хоч би це мало не­корисно відбитись на висліді для Твоєї групи — тобто дотримуватись чесности в грі.

Для зображення, як можуть виглядати теренові ігри, подаємо тут декілька їх прикладів.

Облава.  Розвідувачі доносять, що в лісі, в точно визначенім терені, сховалась група ворожих партизанів кількістю 5-7 людей. Курінь одержує доручення виловити їх. Провідник вправи розділяє своїх на менші відділи, кожному відді­лові доручає перешукати визначений відтинок терену, забезпечуючи його мапою, шкіцом з напрямними ку­тами маршу або іншими деталями, як час вимаршу, особли­ві доручення тощо.

З усіх боків одночасно починається наступ, пер­стень облави затіснюється.

Всі учасники гри одягнені однаково, особливих від­знак не мають, одначе кожен член одної і другої сторо­ни носить на рукаві нитку кольору своєї групи. Взя­тому в полон або “вбитому” учасникові гри зривають нитку, і він випадає з гри. Його відводять на умовлене місце.

Члени облави порозуміваються між собою при­йнятим гаслом. Зов і відзов слід вимінювати з близької віддалі, щоб не підслухали його противники, бо тоді легко могтимуть прослизнутися поміж чатами облави.

Партизани є добрі й проворні розвідувачі. Вони вміють добре ховатися, непомітно просмикнутися, ста­раються використати кожну тактичну помилку облави, бо знають, що на кожний оклик “стій”, звернений в їх бік, мусить кожний учасник стати. Утікати, обдурювати, мовляв, “я свій, чого чепляєшся” — не вільно, бо мож­на цим пошкодити своїм і знищити цілу вправу.

Вправа може тільки тоді добре вдатися, коли буде збережена між учасниками вправи глибока тиша, щоб навіть птиці не сполохати. Це стосується взагалі всіх польових ігор.

Виграє облава, якщо переловить усіх партизанів або якщо тільки один втече від «еї; у кожному іншому випадку виграють партизани.

Терен вправи, простір кількох квадратових кіло­метрів, мусить мати багато природних схованок (гайків, хащів, ровів, ям).

За зловлення провідника партизанів 4 пункти, за зловлення звичайного партизана 2 пункти.

Кожний партизан, що висмикнувся, виграє 3 пункти. 

Оборона твердині. Більша партія здобуває, менша боронить (відно­шення 100:50). Твердиню представляє хоруговка, від якої на віддалі 50-100 кроків розміщені чати. Комен­дант твердині не має права наблизитися до хоруговки на ближчу віддаль, як 20 кроків. Довкола хоруговки хащі, природні заслони терену.

Чатам не вільно змінити становища, хібащо на на­каз коменданта.

Гурток розвідувачів досліджує околицю, стежить за рухами ворога, що наступає, і про все доносить ко­мендантові, який на основі цих вісток пересуває чати.

Чати недоторканні, треба їх оберігатися, але можна переловлювати гінців, що їх висилає комендант до чат, і так перешкодити у його зв’язку з чатами.

Твердиня тоді здобута, коли хоч один противник дійде до хоруговки. Гра триває 1-2 год.

Пункти обчисляються так само, як і при вправі ч. 1.

Чия візьме? Два курені в кількості 40-60 людей, рівні силою, розташовуються на віддалі 1 – 2 кілометрів один на­проти одного або під кутом. Розташовуються так:

Провідники пробоєвих гуртків висилають розвідувачів, що мають розвідати про становище чат противника, про розміщення! хоруговок, про рухи- пробоєвого гуртка. З нарисом становища ворога вертаються (якщо їх не переловлять) до свого гуртка. Починається наступ, або приготовляється у певній віддалі від хоруговок засідка. Тих, що наступають, переловлюють чати противника. Якщо хтось прокрадеться через лінію ворожих чат, — забирає тільки одну хоруговку і з нею вертається до своїх, прокравшись ще раз через лінію ворожих чат.

Чатам не вільно наблизитися до хоруговок на ближ­чу віддаль, як 200 кроків, але вільно посилати до бу­лави пробоєвого гуртка гінців з проханням допомоги.

Чати недоторканні, не мають жадних бойових від­знак, але гонець, що поспішає до відділу, дістає бойову ідзнаку і тоді втрачає недоторканність, значить, можна його “вбити” (зловити).

Для гри мусять бути точно визначені межі і терен.

Гра триває дві години.

Пункти: убитий (роззброєний) противник 2 пункти, гонець 2 пункти, здобута хоруговка 5 пунктів; втраче­ний ігрець — 1 мінус.

Виграє партія, що втратить менше хоруговок, менше членів, отже здобуде більше пунктів.

Теренові ігри можна ускладнити, даючи особливі доручення поодиноким гурткам, наприклад, збудувати кладку через річку і дістатись до ворога з боку, звідки він найменше сподівається нападу чи підходу, викона­ти нарис становищ противника відповідно до вимог картографії, переслати депешу в даному часі й умовле­ними засобами (семафором або Морзівською абеткою — хоруговкою чи світлом) до провідника даної групи тощо.

Щоб тереновій грі надати характеру справжньої події, можна її провадити без попередження всіх учас­ників, а втаємничити тільки кількох провідників.

“Козаки і татари” (1 год.). Новообраний провідник при допомозі впорядника проводить малу теренову гру. На середині поляни зазначуємо сухими галузками, камінням, хоруговками або іншим матеріялом “станицю” — чотирикутник величи­ною 5х5 кроків. Гурток ділимо на дві стежі: “козаків” і “татар”. Стежа “козаків” боронить станицю й має зав­дання вишукати й виловити “татар”, що ховаються в кущах довкола поляни, в межах дозволеного терену гри.

Коли вже всі “татари” заховалися і їх провідник закличе “готов”, “козаки” виходять зі станиці, щоб їх обережно підійти і спіймати, залишаючи в станиці тільки одного вартового. Він мусить бути внутрі станиці впро­довж цілої гри.

Кожний “татарин”, якого підгляне, дожене й до­торкнеться рукою “козак”, вважається полоненим. Йо­го приводить до станиці той, хто його спіймав, і зали­шає під опікою вартового. Полоненого “татарина” може визволити його друг, коли скористає з неуваги варто­вого й інших “козаків” і доторкнеться його рукою, підкравшись або пробігаючи через станицю. Цей “рятів­ник” може попасти теж у полон, коли вартовий дотор­кнеться його рукою, але тільки на терені самої станині. Гра кінчається, коли всі “татари” попадуть у полон або коли промине призначений час.

Гра вимагає багато бистрої уваги, сприту, скорого бігу й негайного рішення. Це добра заправа до дальших тяжчих завдань, але тільки тоді, коли ведеться справді по-пластовому.

Пласт – не військо, і тому впоряд у Пласті не має тих завдань, що військова муштра. У війську він є наукою і підставою безоглядною слухняности під загрозою навіть найгостріших кар, бо там не має іншої можливости виробити у пересічного вояка потрібне у війні почуття відповідальності і дисціпліни. У Пласті ми слухаємося нашого проводу добровільно, в повній свідомості потреби громадського правопорядку, не за страх, а за совість.

Впроряд потрібний нам перш за все на те, щоб зберегти лад і свободу рухів у великому гурті людей. Бож усе, що є в упорядкованому ладі, займає менше місця, легко в ньому визнаватися, переставити чи перекласти, коли потрібно, тощо.

При збірних публічних виступах докладний вишкіл, порядок і поворотність пластових з’єднань роблять на глядачів гарне враження, дають доказ зіграної, дисціплінованої спільноти і цим з’єднують Пластові їхню прихильність.

Маючи це на увазі, треба кожному з нас виконувати впрорядові рухи правельно, дбайливо й одночасно. Неувага чи неповоротність одного псує збірне зусилля всіх (…)

Гуртковий вогник або ватра. Про вогники і ватри більше написано в частині „Життя серед природи”.

Ось кілька зауважень, щодо гурткового вогника:

1. Вогник особливо надається для гуртка, бо число учасників мале й легко викликати інтимну атмосферу.
2. Вогник або ватра — це пластова програма при вогні і її потрібно заплянувати заздалегідь.
3. Усі сидять навколо вогню і повинні добре бачити один одного, тобто вогонь не повинен бути завеликий.
4. Вогник треба пережити. Найкраще викликані переживання чи емоції піснями.
5. На веселий вогник члени гуртка приготовляють веселі скетчі — жарти, інсценізації тощо. Пластовий гумор представляє пластове життя на весело.
6. На гуртковий вогник добре надається розповідь. Приємно мріяти при вогні.

Бувають особливі нагоди, на які краще підходить формальна гурткова ватра, наприклад відкриття гурткового табору.

Пісня — це ще одна цікава ж приємна точ­ка у програмі сходим. Так юнаки, як і юначки радо співають пісень. Юначки люблять більше романтичні й мрійливі мелодії, юнакам відпо­відають веселі й маршові пісні, але кожна нова пісня, добре підготована, буде одночасно й роз­вагою і виховним засобом. Вона ж бо дає нагоду пізнати частину рідної культури і збу­джує зацікавлення її своєрідністю й красою. Мені здасться, що не всі ми здаємо собі справу з того, на якому вийнятковому місці стоїть українська народня пісня між піснями інших народів світу. Наш музиколог д-р Зи­новій Лисько підготовив до друку 12 тисяч різних народніх пісень, коли інші, навіть ду­же культурні народи світу не могли б зібрати,ий десятої частини цього числа. Хоча ми не можемо похвалитися досі та­кими визначними композиторами, що здобули собі світову славу, як італійці, німці чи росія­ни, то можемо сміливо твердити, що загал на­шого суспільства є непересічно здібний у му­зичній ділянці. Це доказує хоч би й той факт, шо в Україні припадково зібраний гурт моло­ді співає пісні без підготови кількома голо­сами, коли в других країнах потраплять спі­вати тільки одним.

У скарбниці нашої народньої культури ма­ємо багатий вибір різних варіантів обрядових пісень, коляд, щедрівок, веснянок, гагілок, лю­бовних, побутових, історичних, чумацьких, ко­зацьких, стрілецьких, повстанських і інших пі­сень, з яких, як із пребагатої криниці, черпали й черпають свої і чужі композитори мелодії до своїх творів, не виключаючи навіть Бетговена. Нашим завданням є:

• доповнювати відомості наших друзів з української музичної культури,
• вивчити пісні, які повинен знати кож­ний свідомий українець, а зокрема пластун,
• дбати про збагачування нашого репер­туару новими народніми і пластовими піснями,
• творити або допомагати творити пла­стові оркестри і музичні ансамблі, при помочі інструментів, на які можемо здобутися, і під керівництвом фахових інструкторів.

До переведення музичної точки гурткових сводин можна запросити когось з-поза гуртка, чи навіть з-поза Пласту, а також користуватись добрими пластинками чи магнетофомами.

Коли Ти проживеш зі своїми друзями в пластовому гуртку час юнацького пластування до першої, а далі до другої проби, тоді побачиш, що Ви всі так себе вза­ємно пізнаєте, зживетеся і подружите між собою, що будете творити немов одну суцільну одиницю.

Кожний з Вас ‘буде немов складовою частиною тієї цілосте, однаково потрібного і рівнорядною з іншими.

Це буде можна зразу пізнати, коли випадково ко­гось із друзів не буде між Вами. Коли гурток “зігра­ний”, тоді зараз відчуєте брак цього товариша. Коли його відсутносте не помічається, тоді це знак, що гурток такої цілосте ще не творить, або що цей юнак чомусь з гуртком не зумів зжитися.

Немає між нами ріжниці.

Цілком ясно, що в пластовому гуртку не може бути — і як правило ніколи немає — ріжниці між друзями з тої причини, що батьки того чи іншого багатіші чи бідніші, або тому, що вони займають інше суспільне становище.

Кожний український юнак має вільний вступ до Пласту. Кожний у Пласті здобуває собі добре ім’я і зна­чення сам своїм ставленням до обов’язків і поведін­кою з друзями, своїм пластовим знанням і досвідом, без уваги на те, чи його батько є якимсь визначним гро­мадянином, чи менш відомою людиною, чи він працює в якомусь уряді, чи за ремісничим або фабричним вар- статом.    ‘

Прибрані прізвища.

У Пласті завівся звичай, що друзі в гуртку надають собі взаємно якісь дотепні, але не злобні чи ‘непристой­ні, прізвища — т. зв. “псевда”, як це бувало в нашого січового лицарства на Запоріжжі.

Ось один із перших козацьких провідників, князь Вишневецький, став на Запоріжжі “козаком Байдою”. Так постало багато інших прізвищ, відомих нам з істо­рії, як Підкова, Сагайдачний, Палій, Небаба та ін., а їх носії покрили їх невмирущою лицарською славою.

Навіть про гетьмана Богдана Хмельницького спі­вають у пісні як про “Хмеля”, а славні полководці, як Кривоніс, Нечай, Богун та інші, теж по батьках інакше колись називались.

Такі прибрані прізвища ще більше зближають Вас між собою. Кожне з них постає в житті Вашого гурт­ка, при зайняттях чи на мандрівках. Кожне нагадує якусь подію або підкреслює дотепним способом вдачу і особливі прикмети того чи іншого юнака. Вони вво­дять у пластове життя гуртка родинне тепло.

Всі зацікавлені у спільній праці.

Ознакою тот, що гурток творить ціпку одиницю, є те, що коли гурток візьметься за якесь діло, то всі його члени в тому зацікавлені й зайняті.

Кожну працю, яку гурток має виконати, повинні Ви так між себе поділити, щоб кожний з Вас мав ви­значену одну частину роботи, а ніколи не сидів отак без діла. Звичайно, при тому треба брати до уваги силу й спромогу кожного друга. Такий поділ праці можна вправляти, будуючи шатро чи якесь інше табо­рове спорудження, порядкуючи домівку чи місце та­борування, у підготові якоїсь складнішої гри, при май­струванні якої потрібної речі тощо. Навіть програми сходин складаються з точок приготованих і виконува­них поодинокими членами гуртка, щоб сходини робили враження спільної праці і щоб не було між Вами бай­дужих глядачів чи слухачів.

Коли один приготовив якусь гутірку чи доповідь або ставить якийсь внесок чи плян праці гуртка, то інші повинні виявити зацікавлення, забираючи голос у ди­скусії.

Завжди пам’ятайте, що байдужі люди, які, як ка­же народне ‘прислів’я, говорять “моя хата скраю…”, це галапаси суспільства: користають з праці й думок ін­ших, але самі не хочуть ‘нічим спричинитися до спільного діла.

Змагання між гуртками.

Гуртки, як суцільні пластові одиниці, живуть у дружніх стосунках між собою на терені даного пла­стового осередку, а то й поза ним. Час від часу улашто­вують якусь спільну гру, змагання, зустрічі, а то й спільні мандрівки чи табори. Часом для випробування якогось пляну можете застерегти собі тайну сходин. Можна позичити для проведення якогось діла кількох членів, якщо Ви так домовились між собою. З пласто­вими гуртками з інших місцевостей може гурток нав’я­зати листування, переводити якісь змагання чи підго­товляти зустріч.

У кожних змаганнях, тож і у взаєминах між гурт­ками може бути свого роду “гуртковий патріотизм” — тобто старання, щоб саме Ваш гурток здобув найкращі осяги. Навіть деяка (не злобна!- заздрість — це природ­на людська річ. Але при тому не вільно гурткові керу­ватися якоюсь нехіттю до іншого гуртка або- якимись непластовими способами псувати його пляни, обнижу- вати вартість його задумів, іншими словами — робити т. зв. “шкідливу конкуренцію” тому гурткові. Тобі ж уже відомо, що наша “Велика Гра” є завжди чесною грою.

Гурткам вільно себе взаємно наслідувати й випе­реджувати в доброму, бо чим більше добрих гуртків, тим кращий наш Пластовий Юнацький Улад, тим біль­ша почесть для кожного з Вас належати до нього.

У співвідношенні гуртків буде Вам завжди помічним зв’язковий як досвідчений пластовий старшина, який зацікавлений у гармонійному співжитті гуртків його куреня й усіх юнаків.

Буває на мандрівці, що Ти й Твої друзі скінчили вже всі денні зайняття, а тут надходить погідний літній вечір, і Вам залишається ще досить часу до нічного опочинку.

Сонце сховалось уже за гущавину лісу, ще тільки рожеві хмари на заході змагаються із сутінками темрявою ночі. Надходить пора, коли хочеться розтлити во¬гонь, не для варення страви, бо вечеря вже давно від¬булася, але на те, щоб продовжити день, щоб сісти дружнім колом у мерехтливому сяйві, і погуторити, поспівати, помріяти чи повеселитись.

Вогонь у нічній темряві має завжди свій особливий чар. Коли розпалиться більшу — як звуть карпатські верховинці — ватру, коли полум’я весело палахкотить і кидає високо в темінь ночі рої яскравих іскор, коли вітрець, весело граючись, творить дивні, мінливі форми з полум’я й диму, «ас усіх захоплює краса й сила цієї стихії, .цього опанованого людиною “чуда природи” — вогню. Оця краса й сила вогню розбуджує нашу уяву, створює веселий, дружній настрій, тісніше гуртує нас своїм блиском і теплом в одну ‘близьку пластову сім’ю.

І тоді, по мовчазній хвилині розпалювання ватри, без особливих приготувань розвивається цікава, дружня, раз весела, то знову поважна розмова й “програма”.

Ось, наприклад, юнак з пластовим псевдом “Ведмідь” починає розказувати свою нинішню пригоду, як на нього несподівано напав рій диких бджіл. “Сміхун” поважно завважує, що, мабуть, розумні бджоли зразу пізнали його ведмежу шкуру й охоту поласувати медом.

Сипляться дотепи на тему підпухлого ведмежого ока, «а тему погоні бджоляного війська, що так хоробро виступило до бою з “переважаючим” — біда лише, що тільки ‘вагою, а не відвагою — ворогом.

Сміються всі з опису ведмежого відступу аж до таборової кухні, де кухар з ополоником в одній, а з димучою головешкою у другій руці “прибув на допо¬могу” і зупинив дальшу погоню бджоляної армії.

Починається дискусія, як це дивно, що бджоли, не зважаючи на небезпеку, а то й певну смерть, стають до бою в обороні своєї спільноти.

Гуртковий філософ “Сковорідка” (прозвали його так через нахил до філософування, а також через те, що залюбки носить на мандрівці сковорідку, бо дуже любить жарене сало) порівнює “розум” бджіл з розу¬мом людини.

Хтось інший пригадує оповідання свого дядька про те, як три стрільці з його сотні зупинили наступ цілого куреня ворожого війська. А коли він кінчає і кожний мовчки задивлюється у вогняні язики ватри, “Грайко , вдаривши в струни гітари, починає бадьору пісню “Орли готові вже до лету…” І коли всі співають цю пластову пісню:

“Понад хмари полинем
Наїздогони вітрам…”,

то віриться, що ті молоді друзі таки справді думають здійснити свій задум:

“На Вкраїну ми кинем
Поклик волі степам…”

Несподівано чотири юнаки потайки змовились і ви¬ступають з показом веселого “лицарського турніру”: два менші ростом; — “лицарі”, а два сильніші несуть їх на своїх раменах, неначе лицарські “верхівці”.

На честь переможця, що приневолив свого против¬ника “злізти з коня”, “Грайко” пропонує заспівати стрілецьку пісню “Не сміє бути в нас страху, ні жадної три¬воги, бо ми є лицарі грізні “Залізної Остроги’…” Знову сипляться жарти, оповідання…

Непомітно, безжурно минає веселий час. Хотілось би ще ось так гуторити, бавитися до пізньої ночі.

Та провідник мандрівки нагадує, що завтра чекає гурток дальша намічена програма, чекають юнаків нові переживання і пригоди, нова наснага. Гурток мусить по¬казати, що справді “Орли готові вже до лету” — як це в пісні співалося.

Тож на наказ провідника юнаки творять дружнє ко¬ло довкола ватри, що догоряє, і лунає мрійливий спів-молитва:

Ніч вже йде… За верхи Ясне сонце зайшло. Юнаки! Тихо спіть без тривог… З нами Бог!

Ось так може виглядати гурткова ватра. Вона, як і сходини, це зустріч тільки членів гуртка. Не може бути на ній сторонніх людей, які сподівались би побачити якусь імпрезу чи показ наших уміл остей. На неї тільки винятково запрошуємо особливих приятелів гуртка, які разом з мами беруть у ній участь.

Ватри, на яких буває більше гостей, відбуваються при нагоді більших пластових імпрез і зустрічей під го¬лим небом. Вони вимагають старанної, підготованої про¬грами.

Програми ж гурткової ватри заздалегідь не плянуємо. Вона буває якраз найкращою тоді, коли все відбувається несподівано й невимушене, коли “програма” твориться природним розвитком подій, настрою і роз-мови.

Не раз таку ватру без особливої програми, прове¬дену в колі найближчих друзів, згадують пластуни ці¬ле життя.

При ній твориться тривке пластове братерство, по¬стають задуми й рішення, що, буває, важать на цілому дальшому житті як окремих пластунів, так і цілого гуртка.

Ґрунтом, на якому зростає дружба, братерство, є здатність жити серцем, віддавати своє серце людям чи взагалі живим істотам, речам, усьому, що дає радість і красу життя. Дружба проявляється тоді, коли ми відчуваємо потреби іншої людини чи ситуацію рослини, тварини, коли переживаємо чиюсь радість і горе.

Малі діти дружать, тобто віддають своє серце ляльці, котикові, пташці, героям улюбленої книжки. У цьому є зародки прив’язання, віддання, вірности, духової радости. А духова радість — це те шляхетне почуття, яке ми маємо тоді, коли виконаємо «добрий учинок», відмовивши собі у чомусь.

Є люди, які ніколи не належать собі. Це люди-альтруїсти, для яких найбільша радість тоді, коли вони роблять добро іншим, коли корисні для загалу. Проте не всі люди однаково здібні до дружби. Самолюбні вдачі (часто ними є одинаки), призвичаєні до того, що батьки їх адорують, сподіваються подібної уваги до себе і від інших, не віддаючи за це їм ніяких своїх почувань. Такі еґоїсти терплять згодом відчуження, самотність, бо їх не люблять товариші, ніхто не дбає про їх товариство.

Чулість серця, а з тим здібність до дружби, швидко дається відчувати у співдружбі. Юнак чи юначка, які дбають про спокій і радість своїх батьків, виконують свої шкільні, пластові та родинні обов’язки, щоб не смутити старших. Вони мають добрі звички самостійно стелити ліжко, чистити взуття, одяг, прибирати свою кімнату, тобто не перекладають своєї елементарної праці на матір чи бабусю. У школі вони завжди охочі поділитися своїм знанням з іншими, допомогти, а не заздрісно відокремлюватись, щоб, мовляв, хтось не став кращим учнем за них. Думка про добро інших людей змушує приятелів не тільки відмовлятися від особистих користей, слави, а навіть наражати своє життя на небезпеки. Ми знаємо, що винахідники, такі як Чарльз Бест і Фред Бентінґ, що винайшли інсуліну, Рентґен та багато інших наражали своє життя, щоб знайти спосіб, як допомогти людям. Побратимство поміж козаками спонукувало приятеля йти замість друга в неволю, забрати раненого з поля бою серед найбільшої небезпеки. Лікарі, медичні сестри із загрозою для власного життя рятують хворих.

Але не тільки між людьми проявляється дружба. У світі в багатьох містах (Париж, Токіо, Ленінград, Ном на Алясці) стоять пам’ятники собакам. Сенбернар Баррі врятував у Альпах 41 людське життя, їздовий пес Бальт зберіг від смерти американське селище, доставивши ліки мешканцям; десять років із шостої години вечора до останнього потяга собачка Хачіко чекала й розшукувала серед пасажирів на станції свого померлого хазяїна. Собаки здібні бути найвірнішими друзями людини. Тому вже стародавні греки ставили собакам пам’ятники. У Коринті (Греція) стояв пам’ятник собаці за те, що вона сповістила про ворожий напад на місто, побудивши військо.

Дружба — це турбота про іншу людину. У ранньому юнацькому віці зароджується дружба між хлопчиками і дівчатами, їхнє зацікавлення одне одним випливає із духових інтересів із потреби мати повірника думок і переживань. Вони хочуть спільно переживати красу природи, музики, дискутувати проблеми прочитаної книжки, побаченого фільму, радіти здобутими успіхами, сидіти разом при ватрі чи бути учасниками прогулянки. І чим багатше, повніше духове життя цих підлітків, тим тонші, але міцніші нитки їхньої дружби.

Дружба — це велика цінність, на базі якої поступово розвивається і поглиблюється взаємний інтерес до духового багатства, любов людини до людини, а з тим радости від відчування найтонших порухів в душі іншої людини.

Впоряд засадничо створений на те, щоб надати краси, гармонійності й спавности рухам збірноти. Та все таки його засадничі постави треба вивчати одинцем і доти вправляти, доки кожний зокрема не опанує як слід усіх постав і рухів. Неточність у рухах поодиноких пластунів разюче псують гармонію рухів збірноти, а при тому тяжко ствердити, хто її псує, а ще тяжче усунити занедбання. Тому ніяким робом не можна переходити до збірних впорядкових вправ, доки кожний зокрема вповні не опанує потрібних рухів.

Вивчення впорядкових вправ дуже мучить, тому не треба відбувати їх задовго. Навчання треба розкладати на довший час і при кожній нагоді вправляти 10-30 хвилин, поділивши її собі на кілька груп, які треба доти вправляти, ажвсі вповні їх опанують і виконають без найменшою помилки. Бо не вистрачить знати, як даний рух виконати, але треба, щоб він перейшов до свідомості, щоб він став відрухом.

Навчання впоряду треба зачинати від основної постави, тому після команди “струнко”, треба уставити пластунів у лаву і щойно тоді поянювати основну поставу та виправляти похибки кожного пластуна зокрема.

Після пояснювання й основного поправлення поодиноких вправляючих, для решти вправляючих дати команду “спочинь”, щоб дати їм змогу докладніше приглянутись поправлювання, а теж, щоб не томити їх непотрібно стояння в основній поставі.

Пластовий табір Сокіл, 1928 рік

Дуже важливі при науці впоряду є постава й поведінка наказуючого. Він мусить в першій мірі поважно ставитись до своєї праці, виказуватиохоту і жвавість та одночасно строгість. Всі команди видає стоячи в основній поставі, енергійно, відповідно до обставин сильним голосом, мусить бачити кожний рух усіх вправляючих, на кожне недосягнення злегковаження чи помилку відповідно реагувати. Ця реакція може бути різна, залежно від причини, обставин і особи. Вона може виявитись, почавши лиш від освідомлення поглядом винного про замічене недотягнення, аж до усноїнаагни. Нав сякий випадок поучники повинні пам’ятати, що на врапвах впроряду мусить панувати безоглядна карність і не можна допускати – зокрема в початках – до найменшого непослуху, чи невиконання команди. Одначе в ніякому разі не можна вжити як кари продовження впрорядових вправ, або виконування тяжких вправ. Тому в першу чергу пеерд вправами, вправляючі мусять знати, що зараз відбудеться і мусять до цього приготуватися. Тут стає в прислузі наказуючогот. зв. приготовча команда ”позір”, на яку вправляючі мають перервати всі занаття й приготуватися кожної хвилини станути в основній поставі. Ця приготовча команда “позір” не є рівнозначна з давно уживаною командою “позір”, якою взивалося вправляючих до основної постави. (…)

Команди треба виголошувати, щоб вони скалалися з двох частин: І-ша – заповідження команди і ІІ-га – зложена з останього складу, або слова команди т.зв. зазиву, по якій безпосередньо має наступити енергійне виконання. Обі ці частини переділені перервою, в якій вправляючі мають зорієнтуватися, яка команда буде видана й писхічно себе приспособити до її виконання. Заповідження має бути виголошене повільніше й лагідніше, зазив коротко. рішуче й голосно.

Кожний наказ мусить бути виконаний безпосередньо по зазиві, віма вправляючими, а поодинокі частини рухів в однаковім такті. Щоб до цього дорправляти, треба при науці впоряду розкладати подинокі рухи на частини, і ці частини виконувати на додаткові такти, подані числення. Тоді зразу заповідається. що вправи будуть виконувати на такти і зараз по зазиві числиться “раз”, “два” і т.д. Це числення постепенно приспішується, а вкінці доходиться до ритмічного виконувати всіх рухів всіма вправляючими.

Коли якусь команду видано помилково, або зле її виконано, вертається до попередньої постави командою “верни!” (тепер вживається команда “вернись” – ред.)

Команда – це точне приписане правельником слово, або речення, за яким слідує виконання означених рухів негайно, суцільно й точно.

Зате наказ – це воля провідника. передане підлеглим посередньо, або безпосередньо. Наказ різниться від команди тим, що не має правельником приписаного вислову та не вимагає суцільного виконання. Він управильнює всі зложені дії та рухи, що їх не можна виконати на команду одностайно й одночасно. Наказ може бути писаний, або усний. В часі приймання наказу пластун стоїть в основній поставі, а після вислухання має його повторити

Іде літо, а з ним час прогулянок, таборів, ватер… Напевно доведеться тобі будувати не одну ватру. Щоб оце будування зробити тобі легким і приємним, запам’ятай, що кожна доб¬ра ватра має бути легка до запалення, має ясно горіти і мас горіти довго, — щоб можна було перевести при ній запляновану програму.

Не забувай про небезпеку пожежі і тому вжий усіх заходів, щоб і добір місця і са¬ма будова ватри були безпечними. А ось кіль¬ка практичних вказівок: найперше роздобудь матеріял для ватри. Він є трьох родів: на підпалку — сухі листки, чатиння, дрібненькі гіл¬лячки, що відразу спалахнуть від сірника; хмиз — тріски, малі гілки, що запаляються від матеріялу на підпалку, і властиве паливо — грубші гілляки й колоди дерева. Вони всі мусять бути сухі. З того матеріялу легко збудувати кожну ватру, і до її підпалки не треба вживати ніяких штучних засобів, як от бензина, папір чи запальні порошки. Справжня бо пластова ватра не має ніякого штучного матеріялу до підпалення, а підпалюють її звичайно сірником, а ще краще смолоскипом, якщо при цьому е відповідний церемоніял.

Для кількох осіб на прогулянці найкраща ватра це т. зв. «зірка». Для цього 5 або б ко¬лод сухого і не гнилого дерева укладається у формі зірки (дивись рис. ч. 1). Там, де колоди або кругляки сходяться разом, будується стіжок, малий, із т. зв. гніздом для підпалення. В міру того, як кругляки згоряють, їх треба при-сувати ближче, а згодом можна їх заступити новими кругляками.

Справді репрезентативна ватра не завжди мусить бути велика. От візьми «криничку». До¬свідчений таборовик знає, що її поверхня при підставі не мусить бути більша, як 4 на 4 стопи, якщо використовується відповідне дерево. Ці¬ла тайна в тому, що колоди чи кругляки треба укладати тісно одну при одній, щоб було якнай¬менше вільного місця (гл. рис. 2). І так, на підставу беремо кругляки б до 8 інчів завгруб¬шки, яких 3 до 4 стопи завдовжки. їх треба попиляти, щоб вони були однакової довжини для естетичного вигляду ватри, а крайні коло¬ди, щоб не розсувалися на боки, забезпечуємо коликами, вбитими в землю, як на рис. 3. І так ставимо одну верству кругляків на другу, кож¬на наступна навхрест і коротша від поперед¬ньої. На кілька верстов під верхом будуємо «гніздо» для підпалки ватри. Таку ватру обо¬в’язково підпалювати згори, бо тоді вона го¬рить згори вниз і горить довго — більше як годину, без потреби докладати нове паливо. Звичайно, завжди краще мати в резерві і до¬даткове паливо, як от дрібні гіллячки для біль¬шого світла, коли його потрібно, як також і грубі поліна для довшого горіння.

Не зроби випадково прогріху проти пла¬стового «стилю» і не пробуй замаїти готову ватру свіжими гіллячками із зеленим листям. Увечері цього й так не буде видно, тільки буде багато диму, мало світла — і нічого більше.

Якщо хочеш мати особливі ефекти, спро¬буй збудувати ватру на підвищенні. Для цього збудуй міцний поміст довільної височини (як потрібно для ефекту), покрий його шаром зем¬лі завгрубшки на 3-4 цалі, а на ньому вже будуй ватру, як звичайно. Одна з ватер на Ювілейній Пластовій Зустрічі в США 1962 року була збудована саме так.

І ще: памятай про ватру на воді. Тут поміст будуємо у вигляді порону, але так, щоб він витримав цілу ватру і не потонув з нею; укриваємо поміст шаром землі і на ньому бу¬дуємо ватру. Тільки не забудь прив’язати по¬ром шнуром до берега, щоб він разом з ватрою не поплив за водою.

А якщо ти пробував будувати, якусь ціка¬ву й оригінальну ватру, то не забудь написати про те…